— Деннісе, у мене проблемка, — сказав він.
Я знав, у чому його проблема: немає запаски. Арні знову витягнув свій гаманець (мені щоразу було боляче дивитись, як він це робить) і зазирнув усередину.
— Треба купити нову шину, — сказав він.
— Та напевно. Відновлену…
— Ніяких відновлених. Не хочу починати з такого.
Я промовчав, але озирнувся на свій «дастер». У мене самого були дві відновлені шини, і, як на мене, бігали вони зовсім непогано.
— Як думаєш, скільки може коштувати новий «Ґуд’єр» чи «Фаєрстоун»?
Я знизав плечима й подумки порадився зі своїм внутрішнім автомобільним бухгалтером, який вважав, що Арні зміг би купити нову шину з чорними стінками без наворотів приблизно за тридцять п’ять доларів.
Діставши дві двадцятки, він простягнув їх мені.
— Якщо вийде більше, з податками там і всім таким, я тобі поверну.
Я зажурено подивився на нього.
— Арні, скільки в тебе лишилося з твого заробітку за тиждень?
Його очі звузились, і він відвів погляд.
— Достатньо, — сказав він.
Я вирішив спробувати ще раз, востаннє — не забувайте, що мені було лише сімнадцять, я досі вірив, що людям можна показати, як для них буде найкраще, і вони послухаються.
— Ти раніше не міг навіть на п’ятак у покер зіграти, — сказав я. — А на цю машину ставиш цілу срану пачку доларів. Витягати гаманець, Арні, у тебе вже ввійшло у звичку. Друже, прошу тебе. Подумай ще раз.
Його обличчя скам’яніло. Такого виразу очей я в нього ще ніколи не бачив. І можете вважати мене тодішнього найнаївнішим підлітком в усій Америці, але я не міг пригадати, щоб узагалі в когось такий вираз помічав. На мене накотило здивування, навпіл змішане з переляком, — виникло таке відчуття, ніби зненацька виявилось, що я намагаюся вести раціональну розмову з хлопцем, а він насправді божевільний псих. Однак відтоді я вже не раз бачив такий вираз; думаю, ви теж. Повне закриття. То вираз, який з’являється на обличчі в чоловіка, коли ти кажеш йому, що його кохана жінка блядує в нього за спиною.
— Деннісе, краще не продовжуй, — сказав він.
Я роздратовано підняв руки долонями догори.
— Гаразд! Гаразд!
— І ти не мусиш їхати по ту чортову шину, якщо не хочеш, — кам’яний, невблаганний та — чесне слово, це правда — дурнувато-впертий вираз усе не сходив з його обличчя. — Я знайду спосіб.
Я розтулив було рота, щоб відповісти, і міг би сказати щось дуже дошкульне, та потім випадково глянув ліворуч. Двоє свинуватих дітлахів повиходили на край свого газона й сиділи на однакових триколісних великах, а їхні пальчики були вимащені шоколадом. Урочисто-серйозними поглядами вони спостерігали за нами.
— Та не проблема, — сказав я. — Привезу я тобі шину.
— Тільки якщо ти хочеш, Деннісе. Я знаю, що вже скоро стемніє.
— Усе нормально, — запевнив я.
— Містере? — озвався хлопчик, злизуючи шоколад з пальчиків.
— Що? — спитав Арні.
— Мама каже, ця машина — какашка.
— Так, — проспівала дівчинка. — Бяка-кака.
— Бяка-кака, — повторив Арні. — Як глибокодумно, правда ж, дітки? Ваша мама хто, філософ?
— Ні, — заперечив хлопчик. — Вона Козоріг. А я Терези. А моя сестра…
— Я туди й назад, — грубувато перебив я.
— Добре.
— Не гарячкуй.
— Не бійся, я нікого кулаками не міситиму.
Я бігцем припустив до своєї машини. А вже сідаючи за кермо, почув, як дівчинка голосно питає в Арні:
— А чому в тебе таке страшнюче лице?
Я проїхав півтори милі до вулиці, названої на честь Джона Фіцджеральда Кеннеді — Дж-Ф-К-драйв. Моя мати, яка виросла в Лібертівіллі, розповідала, що за часів, коли Кеннеді вбили в Далласі, це була центральна вулиця одного з найжаданіших районів для мешканців містечка. Імовірно, перейменування старого Барнсволоу-драйв на честь убитого президента було нещасливим, бо з початку шістдесятих район довкола тієї вулиці занепав і перетворився на приміський торговельний ряд. Був тут кінотеатр просто неба, а ще «Макдональдз», бургерні «Бургер Кінг» та «Арбіс» і боулінг «Біґ Твенті Лейнз». Також були штук із вісім-десять автосервісів, бо Дж-Ф-К-драйв веде до платної швидкісної магістралі «Пенсильванія».
Купити шину для Арні — що, здавалося, могло бути простіше? Але в перших двох сервісах, куди я заїхав, було самообслуговування, там навіть мастила не продавали; тільки бензин і недоумкувате дівчисько в будці з куленепробивного скла, яке сидить перед комп’ютером, почитує жовтий журнальчик і катає в роті клубок жуйки «Баблішез», такий великий, що ним міг би вдавитися міссурійський мул.