— Що з тобою сталося?
— Я не хочу про це говорити, — понуро відказав він. — Мені батькам довелося так довго пояснювати, що я думав, дуба дам.
Він кинув лоток з обідом на заднє сидіння й пірнув у понуру мовчанку, яка тривала аж до самої роботи. Хтось із хлопців пустив шпильку з приводу його фінгала, та Арні лише плечима знизав.
Дорогою додому я не сказав про це ні слова, просто крутив радіо і тримав свою думку при собі. І я міг би взагалі не почути цієї історії, якби дорогою, якраз перед поворотом на Мейн-стрит, мене не перепинив той жирний ірландський макаронник «Джино».
У той давній час «Джино» завжди мене перепиняв. Він міг простягнути руку прямо крізь зачинене вікно машини й зупинити її. «Смачна італійська піца від Джино» розташована на розі Мейн і Бейсін-драйв, і щоразу коли я бачу ту вивіску, на якій піца злітає в повітря і над усіма «і» — цятки у формі листочків конюшини (уночі вона блимала, загоралася й гасла, немає меж несмаку, правда?), я відчуваю, що мені не уникнути «Джино». А того вечора моя мама мала бути на занятті, тобто вечерю вдома треба буде шукати. Перспектива не надто радісна. Ми з татом були такі собі кухарі, а Елейн — та взагалі навіть воду спалить.
— Ходімо на піцу, — сказав я, заїжджаючи на паркувальний майданчик до «Джино». — Що скажеш? Велика й жирна піца, смердить пахвами.
— Господи, Деннісе, яка гидота!
— Чистими пахвами, — уточнив я. — Ходім.
— Та ні, у мене мало грошей, — мляво відказав Арні.
— Я пригощаю. Можеш на свою половину навіть тих кошмарних сраних анчоусів замовити. Що скажеш?
— Деннісе, я правда не…
— І пепсі.
— Від пепсі в мене прищі. Ти ж знаєш.
— Так, я знаю. Велике-превелике пепсі, Арні.
Його сірі очі просяяли вперше за весь той день.
— Велике-превелике пепсі, — луною озвався він. — Подумати тільки. Деннісе, ти підступний. Дуже.
— Два, якщо схочеш, — сказав я. Так, то було підступно — як пропонувати цирковій товстунці шоколадний батончик «Герші».
— Два, — він стиснув моє плече. — Два пепсі, Деннісе!
І він завовтузився на сидінні, роздираючи собі нігтями горло й волаючи:
— Два! Швидко! Два! Швидко!
Я розреготався так сильно, що ледь не в’їхав у шлакобетонний блок, і коли ми виходили з машини, подумав: «Чому він повинен відмовлятися від кількох шипучок? Видно ж, що він їх уже давненько не пив». Те легке поліпшення стану його шкіри, яке я помітив хмарної неділі два тижні тому, стало тепер помітнішим. У нього досі було повно горбків і кратерів, але вже не так багато з них — пардон, але я повинен це сказати, — стікали гноєм. Щось у ньому ще змінилося, він краще виглядав. За ціле літо в дорожній бригаді його тіло вкрилося темною засмагою і мало тепер кращу форму, ніж будь-коли в житті. Тож, як на мене, він заслужив своє пепсі. Трофей дістається переможцеві.
Піцерією «Джино» керує чудовий італієць, якого звати Пет Донаг’ю. У нього на касовому апараті є наліпка з написом «ІРЛАНДСЬКА МАФІЯ», він розливає зелене пиво на день Святого Патрика (17 березня до «Джино» навіть наблизитися не можна, а в музичному автоматі Розмарі Клуні[44] співає «Коли ірландські очі сміються») і любить чорний капелюх-казанок, який носить зсунутим на маківку.
Автомат — старий «Вуртіцер», релікт із кінця сорокових, і всі платівки в ньому (не лише Розмарі Клуні) — вінілові, зі студії «Прехісторік». Це, мабуть, останній музичний автомат в Америці, де можна за четвертак послухати три пісні. У тих нечастих випадках, коли я покурював травку, я фантазував про «Джино» — просто як заходжу туди й замовляю три напхані різним добром піци, кварту пепсі й шість чи сім фірмових домашніх брауні з помадкою від Пета Донаг’ю. А далі я уявляю, як сідаю за стіл і поглинаю те все, а з автомата рівним потоком ллються хіти «Біч Бойз» і «Роллінг Стоунз».
Ми зайшли, зробили замовлення й посідали, споглядаючи, як три піцайоло підкидають тісто в повітря й ловлять. Вони обмінювалися гострими італійськими дотепами, такими як: «Гові, а я вчора видів тебе на танцях у Шрайнері, що то за курва, з якою прийшов твій брат?» «А, та то ж твоя сестра була».
Це ж треба, типу дух Старого світу й усе таке.
Люди заходили й виходили, основна маса — школярі. Уже зовсім скоро я знову бачитиму їх у коридорах, і знову накотила та люта наперед-ностальгія і той переляк. В уяві я чув, як дзеленчить дзвоник, але чомусь його довгий галас звучав як сигнал тривоги: «Наша пісня гарна й нова, Деннісе, останній раз, після цього року ти муситимеш навчитися бути дорослим». Я чув, як грюкають дверцята шафок у роздягальні; чув рівномірне «ка-чонк, ка-чонк, ка-чонк» форвардів-нападників, які стукали по манекенах для відбирання м’яча; чув, як Марті Беллерман збуджено волає: «Моя срака і твоє лице, Педерсен! Запам’ятай це! Моя срака і твоє лице! Довбаних двійнят Боббсі[45] й то легше розрізнити!» Сухий запах крейдяного пороху в класних кімнатах математичного крила. Стукіт друкарських машинок з великих секретарських залів на другому поверсі. Пан Мічем, директор, сухим причепливим голосом роздає вказівки наприкінці дня. Обід надворі, на трибунах, у гарну погоду. Новий урожай дев’ятикласників, придуркуватих на вигляд і розгублених. А в кінці цього всього ти маршируєш проходом у великому фіолетовому купальному халаті, і все закінчується. Школа скінчилася. Тебе випускають у світ, який ще нічого не підозрює.
44
Розмарі Клуні (1928–2002) — американська естрадна співачка 40—50-х років ХХ століття. Тітка актора Джорджа Клуні.
45
Двійнята Боббсі — хлопчик і дівчинка, герої циклу, що складався з 72 книжок, які виходили друком з 1904 по 1979 рік під псевдонімом Лора Лі Гоуп.