— Моя тобі порада — забудь про ту машину, — сказав він Арні. — Продай її. Якщо цілу ніхто не схоче, продай на запчастини. Якщо запчастин ніхто не схоче, віддай на брухт. Зроби це швидко й зразу. Наче кидаєш погану звичку. Я думаю, так ти будеш щасливішим.
Він стояв і дивився на Арні, очікуючи, що той щось скаже, але Арні не відповідав. Він просто витримував погляд Лебея. Його очі набули того сланцевого відтінку, як і завжди, коли він ухвалював тверде рішення й міцно стояв ногами на землі. Лебей прочитав це все в його очах і кивнув. Вигляд у нього був нещасний і трохи недужий.
— Вдалого дня, джентльмени.
Арні зітхнув.
— Тоді все, — з якоюсь неприязню він проводжав Лебея поглядом.
— Ага, — сказав я, сподіваючись, що мій голос виражає більшу нещасність, ніж я відчував. То все було через мої сни. Мені не подобалась ідея повернути Крістіну в той гараж. Це занадто вже схоже було на мій сон.
Ми пішли до моєї машини, і жоден з нас не промовив дорогою ні слова. Лебей мене дістав. Обидва Лебеї дістали. Раптом мені спало на думку імпульсивне рішення — і Бог його знає, як усе могло обернутися, якби я не піддався цьому імпульсу.
— Слухай, — сказав я. — Мені треба відлити. Почекаєш хвилинку?
— Давай, — не підводячи очей, відповів Арні. І пішов далі, руки в кишенях, очима втупившись у землю.
Я відійшов уліво, туди, де маленька непомітна табличка та ще менша стрілка вказували дорогу до туалетів. Та коли я спустився першим підйомом пагорба й Арні більше не було видно, я зрізав кут праворуч і щодуху побіг до паркувального майданчика. Джорджа Лебея застав якраз вчасно: він саме запихував себе за кермо крихітного «шевроле-шеветт» з наклейкою «Герц» на вітровому склі.
— Містере Лебей! — засапано видихнув я. — Містере Лебей?
Він запитально підвів погляд.
— Вибачте, — сказав я. — Мені шкода, що знову вас турбую.
— Та нічого, — відповів на це він, — але, на жаль, те, що я сказав твоєму другові, досі в силі. Я не можу йому дозволити тримати машину в гаражі.
— Це добре, — видихнув я.
Його кущасті брови поповзли вгору.
— Машина, — сказав я. — Та «фурія». Вона мені не подобається.
Він усе так же дивився на мене, мовчки, не кажучи ні слова.
— Мені здається, вона не надто корисна для нього. Може, звісно, я й… не знаю…
— Ревнуєш? — тихо запитав він. — Той час, який він проводив з тобою, тепер безроздільно належить їй?
— Ну, так, ага, — кивнув я. — Ми з ним уже давно дружимо. Але я… я думаю, це ще не все.
— Не все?
— Ні, — я роззирнувся, щоб глянути, чи не бачить нас Арні, і поки я на Лебея не дивився, нарешті зібрався з духом викласти все як є. — Чому ви сказали йому здати її на брухт і забути? Чому сказали, що вона — ніби погана звичка?
Лебей не відповідав, і я злякався, що йому нема чого сказати — принаймні мені. Та зрештою, так тихо, що я ледь розчув, він спитав:
— Синку, а ти впевнений, що це твоє діло?
— Я не знаю. — Раптом мені здалося дуже важливим подивитися йому в очі. — Але, ви розумієте, я переживаю за Арні. Не хочу бачити, як він вляпується в неприємності. А через цю машину він уже в них устряг. Я не хочу, щоб ситуація погіршувалася.
— Приходь до мене сьогодні ввечері в мотель. Він недалеко від виїзду з триста сімдесят шостої на Вестерн-авеню. Зможеш знайти?
— Я латав асфальтом боки того з’їзду, — я простягнув руки. — Досі мозолі на руках.
Я всміхнувся, але він мені усмішкою не відповів.
— Мотель «Райдуга». Біля початку виїзду їх два. Мій — дешевий.
— Дякую, — не в тему відповів я. — Слухайте, справді, це…
— Може, це й не твоє діло, і не моє, і взагалі нічиє, — сказав Лебей тихим учительським голосом, що так разюче відрізнявся від несамовитого рипу голосу його брата (та водночас моторошно його нагадував).
(а то чи не найприємніший запах у світі… ну, крім бабської поцьки хіба)
— Але прямо зараз можу тобі сказати от що. Мій брат був нехорошою людиною. Я підозрюю, що єдиним, що він по- справжньому любив у своєму житті, був той «плімут-фурія», який купив твій друг. Тому це діло може бути між ними двома й тільки між ними, хоч би що там ти мені розказував чи я тобі.
Він посміхнувся мені. Посмішка була неприємною, і в ту мить я виразно побачив, як його очима на мене дивиться Роланд Д. Лебей. І здригнувся.