— Синку, ти ще замолодий, щоб шукати мудрість у чиїхось словах, крім своїх власних, але от що я тобі скажу: любов — це ворог, — він повільно, дивлячись на мене, кивнув. — Так. Поети постійно й часом навмисне заплутують нас із любов’ю. Любов — це старий убивця-різник. Любов не сліпа. Любов — це людожер із надзвичайно гострим зором. Любов як та комаха; вона вічно голодна.
— А чим вона харчується? — спитав я несподівано сам для себе, бо не думав, що взагалі збираюся про щось питати. Усі частини мого тіла, крім рота, вважали цю розмову маячнею.
— Дружбою, — відповів Джордж Лебей. — Вона харчується дружбою. На твоєму місці, Деннісе, я б готувався зараз до найгіршого.
Він зачинив дверцята «шеветта» з тихим «клок!» і завів крихітний, як у швейної машинки, двигун. А потім поїхав геть, залишивши стояти мене на краю асфальтового покриття. І тут я згадав, що Арні чекатиме мого виходу з того боку, де вбиральні, тому попрямував туди так швидко, як тільки міг.
А поки йшов, подумалося, що копачі могил, чи могильники, чи інженери вічності або як там вони себе тепер називають, зараз уже б мали опускати труну з Лебеєм у землю. Земля, яку Джордж Лебей кинув наприкінці церемонії, напевно, розсипалася по віку домовини, як переможна рука. Я старався позбутися цієї картинки, але замість неї уява намалювала ще одну, навіть гіршу: Роланд Д. Лебей на білому шовку внутрішнього оздоблення труни, вдягнений у свій найкращий костюм і своє найкраще спіднє — без смердючого пожовклого спинного корсета, звичайно.
Лебей був у землі, Лебей лежав у своїй домовині, з руками, схрещеними на грудях… але чому мене не полишала впевненість у тому, що на його обличчі зараз розпливається широчезна самовдоволена посмішка?
12 / Оце так сімейна історія
Мотель «Райдуга» справді був досить хріновим. Одноповерховий, з потрісканим покриттям паркувального майданчика, дві літери в неоновій вивісці не горіли. То було якраз таке місце, де можна очікувано знайти пристаркуватого вчителя англійської. Я розумію, яке депресивне враження це все справляє, але така правда. А завтра він здасть свою машинку «Герц» в аеропорту й полетить додому в Передайз-Фоллз, штат Огайо.
Мотель «Райдуга» нагадував гериатричну палату. Старенькі сиділи перед своїми номерами в дачних кріслах, наданих керівництвом мотелю для цих потреб, схрестивши свої кістляві коліна, у підтягнутих догори на волохаті гомілки білих шкарпетках. Усі чоловіки, худорляві й жилаві, скидалися на літніх альпіністів. Більшість жінок були пухкі від пост-п’ятдесятирічного жиру й безнадії. Відтоді я не раз помічав, що існують мотелі, населені людьми, яким за п’ятдесят, — ніби вони дізнаються про такі місця, коли телефонують на гарячу лінію «Старість, але радість». «Привозьте свою гістеректомію[54] та збільшену простату в не надто мальовничу місцину, де розташовано мотель “Райдуга“». «Кабельного ТБ нема, зате в нас є “Магічні пальці”[55], усього четвертак за сеанс!» Перед тими номерами я не побачив жодної молодої людини, а іржаві гірки дитячого майданчика збоку стояли порожні, і гойдалки відкидали на землю довгі тіні. Над вивіскою вигнулася неонова веселка. І дзижчала, як рій мух, зловлених у пляшку.
Лебей сидів перед номером 14 зі склянкою в руці. Я підійшов до нього й потиснув руку.
— Хочеш газованки? — спитав він. — В офісі є автомат, який її видає.
— Ні, дякую, — відповів я. Потім узяв перед порожнім номером пластмасове крісло і вмостився в ньому поруч.
— Тоді я розповім тобі все, що знаю, — своїм тихим культурним голосом сказав він. — Я на одинадцять років молодший за Роллі, і досі тільки вчуся бути старим.
Я ніяково посовався в кріслі й нічого не сказав.
— Нас у сім’ї було четверо. Роллі був найстарший, я — наймолодший. Наш брат Дрю загинув у Франції в сорок четвертому. Він і Роллі намірялися на кар’єру в армії. Ми виросли тут, у Лібертівіллі. Тільки Лібертівілль тоді був значно, значно менший — розумієш, таке собі село. Досить мале, щоб тут були свої й чужі. Ми були чужі. Злидота. Слабаки. З бідного району. Який завгодно штамп обирай, не помилишся.
Він іронічно всміхнувся в присмерку й налив собі в склянку ще «Севен-Апу».
53
Can’t you hear it out in Needham? / Route 128 down by the power lines… / It’s so cold here in the dark, / It’s so exciting here in the dark… (
55
«Магічні пальці» — ліжко, що вібрує; винахід 1958 року, що став типовою послугою, яку надавали готелі середнього класу й мотелі з 1960-х до початку 1980-х.