Коли в п’ятдесят сьомому мій брат урешті-решт пішов у відставку, у Вероніки було відкладено трохи більше тисячі двохсот доларів. До них додавалася чимала пенсія з інвалідності за його травму спини — як казав Роллі, він воював за неї з гівнярами й виграв.
Отож, гроші нарешті були. Вони купили будинок, до якого навідувалися ви з другом, але перш ніж будинок взагалі з’явився на порядку денному, звісно, була машина. Машина завжди була першочерговою. Гонитва по продавцях автомобілів сягнула свого апогею. І зрештою він зупинився на Крістіні. Я отримав присвяченого їй довгого листа. То була спортивна «фурія» 1958 року, і у своєму листі він виклав мені всі факти й цифри. Я їх уже не пам’ятаю, але певен, що твій друг може перелічити її основні характеристики вздовж і впоперек.
— Її параметри, — сказав я.
Лебей невесело всміхнувся.
— Так, її параметри. Але я добре пам’ятаю, як він написав, що її продажна ціна була на крихту менша за три тисячі доларів, але він продавця «обжидив», як він сам це сформулював, до двох тисяч ста за рахунок зданої старої машини. Він її замовив, заплатив десять відсотків, а коли вона прибула, сплатив решту готівкою — десяти- і двадцятидоларовими купюрами. Наступного року Рита, якій тоді було шість рочків, удавилася й померла.
Від несподіванки я аж підскочив у кріслі й заледве його не перекинув. Його тихий учительський голос мав здатність заколисувати, а я був змучений і вже наполовину був заснув. Та останні слова мали ефект відра холодної води в обличчя.
— Так, саме так, — у відповідь на мій запитальний приголомшений погляд сказав він. — Вони поїхали на цілий день «моторувати». Ось що замінило експедиції з полювання на машину. «Моторувати». Так він це називав. Те слівце він вичепив з однієї з тих рок-н-рольних пісень, які вічно слухав. Щонеділі вони втрьох виїжджали «моторувати». Спереду і ззаду в машині були пакети для сміття. Дівчинці було заборонено кидати будь-що на підлогу, їй було заборонено смітити взагалі. Вона добре засвоїла цей урок. Вона…
Він знову поринув у свою дивну сповнену задуми мовчанку, а потім вирішив зайти з іншого боку.
— Роллі завжди тримав попільничку чистою. Завжди. Курив він багацько, але попіл струшував у вікно, а не в попільничку, а коли докурював, то гасив, знімаючи кінчик, і у вікно ж викидав. Коли з ним їхала людина, яка таки користувалася попільничкою, то він після поїздки витрушував усе й протирав паперовим рушником. Саму машину він мив двічі на тиждень, а воском полірував двічі на рік. Дрібний ремонт виконував сам, сплачуючи за час у місцевому гаражі.
Я подумав, чи то був не гараж Дарнелла.
— Тієї неділі вони дорогою додому зупинилися біля придорожної ятки, щоб купити гамбургерів. У ті часи ще не було «Макдональдзів», лише придорожні ятки. А те, що сталося, було… напевно, досить просто…
Знову та мовчанка, так, наче він подумки зважував, скільки можна мені розказати чи як відокремити те, що він знав, від його власних здогадів.
— Вона вдавилася на смерть шматком м’яса, — зрештою сказав він. — Коли вона почала задихатися й приклала руки до горла, Роллі зупинився, витяг її з машини й постукав по спині, намагаючись той шматок вибити. Зараз, авжеж, є спеціальний метод — прийом Гаймліха, який у таких ситуаціях спрацьовує доволі ефективно. Лише торік молода дівчина, учителька-стажерка, по суті, урятувала хлопчика, який вдавився в кафетерії моєї школи, за допомогою прийому Гаймліха. Але в ті часи… Моя племінниця померла на узбіччі дороги. Я іноді думаю, як брудно і страшно було так помирати.
Голос Лебея знову став сонним і вчительським. От тільки мені вже було не до сну. Зовсім.
— Він намагався її врятувати. Я в це вірю. І стараюся повірити, що померла вона тільки волею нещасного випадку. Він дуже довгий час пробув у жорстоких умовах, та й дочку свою навряд чи дуже сильно любив, якщо взагалі любив. Але часом, у справах смертних, відсутність любові може стати рятівною благодаттю. Іноді безжальність — це те, що треба.
— Але не цього разу, — сказав я.
— Наприкінці він перевернув її догори ногами й тримав за щиколотки. Ударив її в живіт, сподіваючись, що вона виблює. Та він би їй і трахеотомію спробував зробити кишеньковим ножем, якби мав хоч найменше уявлення, як до цього взятися. Але він, звісно, не знав. Вона померла.
Марсія з чоловіком і рідними приїжджали на похорон. Я теж. То був останній раз, коли вся наша родина зібралася разом. Пам’ятаю, як подумав: «Машину він, звичайно, продав і взяв іншу». Дивно, але я чомусь навіть засмутився трохи. Вона так часто фігурувала у Веронічиних листах і тих нечисленних, які написав Роллі, що в мене було таке відчуття, ніби вона стала ледь не членом їхньої сім’ї. Але він її не продав. Вони під’їхали на ній до Методистської церкви Лібертівілля, і вона була вся відполірована… і блискуча… і злобна. Вона була злобна, — повернувши голову, він подивився на мене. — Деннісе, ти в це віриш?