- Давай після екскурсії, посидимо в кафе?- Мовчання перервав Діма.
- Дім, не думаю що це хороша ідея, ми давно обговорили це питання. Так не можна, ти зустрічаєшся з Надею.
- Ми розійшлись на минулих вихідних. Тепер нам нічого не заважає. Що скажеш?
- Після того що ти зробив думаєш, я зможу знову з тобою бути? – емоції вирували в моїй душі. Я звернула в невеличкий коридор, який повинен мене вивести в початок групи. З Дімою розмовляти і знаходитись близько не було ніякого бажання. Сльози застилали мої очі, раптом, ліхтарик в мої руках заблимав і згас, я опинилась в повній темряві, наодинці зі своїми переживаннями і страхами. Але чи була я одна. Важке дихання відчувалось напроти мене, зловонний подих, обпалював моє обличчя. Неприємне відчуття зародилось у моєму шлунку і хвилею гіркоти підкотило до горла. Не даючи можливості закричати. Мої очі відкрились настільки широко, на скільки дозволяла фізіологія людського тіла. Але розгледіти хоча б щось навіть так близько в пітьмі було не можливо. Тільки дві червоних точки свердлили мене поглядом. Моя рука невпинно нажимала на кнопку ліхтарика в надії, що він увімкнеться, хоча я уже почала сумніватись, що хочу побачити що за створіння стоїть переді мною.
- Кать, перестань, давай поговоримо. – Позаду почувся голос Діми. Дві червоних точки зникли, мій ліхтарик засвітив, і відкрив переді мною картину від якої я закричала. Через декілька секунд, приміщення невеличкого коридорчика наповнилося занепокоєними студентами, блідим Венею з перекошеною ковбойською шляпою, переляканим Дімою та незадоволеною Надею.
Мій ліхтарик світив на невелике дзеркало, з якого на мене дивилась бліда блондинка, з широко розкритими карими очима. В ній важко було впізнати мене.
- Який розумник залишив тут дзеркало? Викрикнула я. Мені раптом так захотілось плакати, немов камінь впав з моєї душі це було лише дзеркало і моя уява. Раптово Веніамін вирішив владнати ситуацію.
- О пані Катерино, ви знайшли наш вівтар. І так шановне панство, тут ви можете залишити щось для місцевих жителів. –Він підійшов ближче до студентів, розповідаючи чергову історію про свою молодість.
- Ти чого кричала? Що невдалий макіяж зранку так тебе налякав фиркнула Надя.
- Надя, ну чого ти причепилась до неї. Йди он виручай перший курс, а то я сумніваюсь що вони витримають чергову історію про те як Веня заблукав в Карпатах. – Діма, притримавши мене за плечі відвів подалі від Наді. Як я хотіла йому подякувати, але сльози ще застрягли в моєму горлі.
- Мій погляд упав на вівтарь. На ньому було безліч мілких предметів, залишених в дар місцевим жителям з легенд. Там знаходились і запальнички, чашка і навіть гільза від патрона. Серед всіх цих речей, дещо особливе привернуло мою увагу. Невеличка пластмасова фігурка ангела.
- Катюша, з тобою все гаразд? Що це? – поцікавився Діма, намагаючись розглядіти на що я так пильно дивлюсь.
- Вибач, що всіх змусила нервувати, просто те дзеркало, мене налякало. – я взяла в руку маленького ангела – Не думала що він зберігся тут за стільки років. Коли я в перше завітала в катакомби то залишила його.
- Слухай, вибач мене за ту розмову, я не повинен так наполягати. – Він ніжно пригорнув мене до себе здалось в цю хвилину я готова пробачити йому все.
- Давай поговоримо на поверхні про це. Йди з Веніаміном, я хочу трішки подумати. Діма неохоче поплівся до не замовкаючого викладача. Я залишилась позаду групи, невже і справді мене налякало власне відображення, а запах, жар подиху, ні це не міг бути вибрик уяви. Від цієї думки мені стало страшно, тримаючи сильніше ліхтарик я ближче наблизилась до групи студентів. В переду показав новий обвал, в катакомбах це звична справа.
- Катя, донісся голос викладача,- тут є невеликий лаз ми помістимось. Ну що студенти, забруднимо трішки наш одяг .- Він вправно заліз в невеличку яму, його тіло вигиналось немов зміїне. Він явно робить таке не в перше. В слід за викладачем просунувся Діма, Надя, і от уже студенти один за одним почали зникати в темній норі. Поки не залишилась я з однією студенткою.
- Ти чого не залазиш? Дівчина здалась наляканою, от тільки не вистачало зараз щоб вона істерику влаштувала.
- Я боюсь закритих приміщень, я не зможу дівчина заплакала, її пухленьке смугле лице покрилось розводами туші.
- Так, ану заспокойся, як тебе звати?
- Світлана, я.. я ..прос.. Дівчина ще щось намагалась сказати, але кількість сліз не давала їй змоги.
- Будьласка, Світлана заспокойся, не хочеш туди лізти, ми не поліземо – дівчина одразу перестала плакати, і зацікавлено подивилась на мене.
- Тут є один коридор ми можемо обійти завал, просто це займе трішки більше часу, а група нас зачекає. Я повідомила про свій план Веню, йому це не сподобалось, але вибору не було. Вони вирішили нас почекати на іншій стороні.
- А ти точно знаєш куди йти? – занепокоєно запитала Світлана. Тепер прийшовши в себе, вона здавалась доволі приємною співрозмовнице. Пройшовши пів шляху знайомими коридорами, навіть я заспокоїлась від пережитого нещодавно. Все йшло добре, я і сама не хотіла пролазити, під завалом, по вогкій землі. Скоро ми вийдемо через інший хід з катакомб і поїдемо додому. Такі думки мене заспокоювали, раптово Світлана схопила мене за руку та завмерла, її очі розширились, а рот сильно стиснувся.
- Що ста..? Я не встигла договорити коли зрозуміла чого дівчина так злякалась, з глибини коридору доносився пронизливий крик людей. Я завмерла не наважуючись бігти вперед, страх побачити що сталось з моїми друзями тримав мене на місці, ноги стали на хвилину немов ватні. Біль в руці привів мене до тями, це була Світлана, вона так сильно зжала мою руку, що та побіліла.
- Я піду подивлюсь, що з ними, а ти будь тут, я повернусь за тобою прошепотіла я.
- Ні я не залишусь сама руку вона так і не відпустила, підійшовши за поворот нам чулись все чіткіше крики, я їх ніколи не забуду, ті голоси, сповненні болю, страху і беззахисності, перед тим що напало на них. Ми завмерли, не наважуючись заглянути, відтягуючи жахливу картину як можна далі. Почувся новий крик, не схожий на людський. Низьке гортанне ричання, сповнене ненависті і злості. Один з ліхтарів групи підкотився майже до моїх ніг, мліючи від страху я підняла його, весь його корпус покривала щось липке і тепле. Посвітивши на нього своїм ліхтариком, я викрикнула, весь корпус, а тепер і моя рука була покрита рожевою кров’ю. Рик знову зазвучав уже ближче до нас.
- Давай, кидай у нього
- Каміння, побільше бери
- Обережно – я не повірила своїм вухам там ще залишилися живі, і вони борються з цією потворою. Повернувши за край, переді мною розкрився невимовний жах. Ця картина закарбувалась в моїй пам’яті навіки яскравими фарбами смерті,розбитих життів, не тільки тих дівчат та хлопців що пішли в той день в катакомби, але і їх батьків, котрі ніколи не зможуть змиритись зі смертю своїх дітей, та проклинати себе в тому що дозволили їм піти в таку зовсім здавалось невинну подорож. Розбите життя нас трьох магістрів та одного викладача, наших сімей. Моє, розбите життя, яке ділиться тепер на до і після. І це після зовсім не веселе.