Мене трясло все сильніше і сильніше, але я знову почула стон, хлопчина з якого я стягнула труп його друга був ще живий, з його ноги стирчала біла кістка. Хлопчина час від часу то приходив в себе то знову втрачав свідомість, я спробувала накласти шину за допомогою своєї куртки, але хлопець знову відключився, мені на допомогу прийшов Діма, разом ми привели до тями хлопця. В живих залишилось не багато, Я, Діма, Світлана, Хлопець в синій кепці, кульгаючи на ліву ногу він намагався зібрати ліхтарики, його друг, білокурий хлопчина сидячи на землі та закривши обличчя перебитими пальцями несамовито плакав. Хлопець з поламаною ногою, та дівчина, вона сиділа на камені бездумно дивлячись на жахливу картину що виднілась в відблисках електричних ліхтарів. Здавалось від всієї жахливої картини вона втратила розум. Та я і сама знаходилась на краю божевілля, несилах повірити своїм очам.
- Треба скоріше вибиратись поки воно не повернулось заключив Діма. Він говорив хрипло, іноді випльовуючи кров з рота. Ми підняли хлопчину, ставши на ногу, він закричав і безсильно повис на Дімі, кров затруїлась з рани. Я знову затиснула шину, зупинивши ненадовго кровотечу.
- Діма, треба йти, скоріше звідси забиратись, будьласка пішли - я і сама не очікувала що мій голос буде звучати ледве чутно. Я легенько потягнула його за куртку.
- Хто ще..тьфу Діма знову сплюнув кров - може йти, візьміть поранених і йдемо звідси. - Хлопчина в синій кепці, кульгаючи підійшов до білокурого.
- Саша, підіймайся – одним ревком хлопець підняв блідого Сашу, схопивши його за худі плечі, хлопець трусонув Сашу, приводячи того до тями. Хлюпаючи носом вони підійшли до дівчини. Вона здавалось не реагувала ні на які вмовляння хлопців. Я підійшла до неї.
- Олена, йдемо, адже воно скоро повернеться і тоді.. я замовкла подавляючи сльози в горлі, уявляючи що воно захоче закінчити справу яку почав. Дівчина не реагувала, від цього жаху вона сховала свою свідомість в самі далекі глибини пам'яті, хлопці підняли її, взявши за руку повели безмовну дівчину за собою. Якщо ми колись виберемось звідси чи зможе вона прийти в себе, можливо закінчить свої дні в психлікарні. А я,зможу жити нормально після сьогоднішнього дня, навряд чи. Я стрепенулась, щось тепле оповило мої плечі, Діма накинув свою темно-зелену куртку на мене.
- Одягнись, ти вся тремтиш, а шлях у нас далекий.
- Як думаєш, ми виберемося звідси?
- Хочеш правду. Тьфу знову сплюнувши кров, Діма хрипло продовжив - не знаю, якщо встигнемо вийти на поверхню до темноти..- він знову замовк, але тепер задумливо поглядаючи в тьму лабіринту, здавалось його шия витягнулась, всі м’язи напряглись можливо воно за нами не піде. Так, швидко всі в той коридор, пішли - Діма, схопивши мене за руку потягнув в сусідній коридор, за нами прослідували діти.
Дике завивання роздалось з пітьми коридору позаду нас. Тварюка невпинно слідувала за нами, її довгі пальці впивались в ракушняк створюючи пронизливий скрегіт. Страх переповнював мене, невже ми навіки залишимось в пітьмі цих нескінченних коридорі, наша плоть згниє, оголяючи білі кістки. Рик роздався зовсім поруч, Діма спробував бігти швидше, але діти позаду весь час відставали, Тільки Світлана бігла попереду нас.
- Світлана, не біжи, ти не знаєш дороги загубишся я крикнула їй вслід, але дівчина уже зникла в черговому коридорі.
- Дім, вона не туди побігла я звернулась до переляканого Діми, але він тільки відплюнув кров з рота і гірко мовив.
- Ми за нею повернемося, обіцяю, а зараз треба бігти далі Я зрозуміла, що він бреше, і це давалось йому не легко. У нього був вибір чи повернути за нею і заблукати, тоді тварюка точно схватить нас і роздере на криваві частини, або бігти далі і врятувати тих хто залишився. Раптом почувся пронизливий дівочий крик, який холодним льодом прокотився по моєму серці. Я одразу зрозуміла, що кричала Світлана, на хвилину закривши очі, я уявила як вона повертаючи в черговий коридор, загублена і перелякана зустріла два ока сповнених злості та ненависті. А потім, воно впивається кігтями в молоду плоть дівчини і все, кінець. Вона залишилась зі своїми одногрупниками в темряві лабіринтів.
Сильний ривок Діми, привів мене до пам’яті. Ми бігли далі, коридори зливались в моїй голові, спочатку я орієнтувалась, але далі зовсім втратила можливість орієнтування та плину часу. Сили покидали мене та ще більше дітей. Нарешті ми зупинились. Позаду було тихо.