Підчас війни між Польщею і Совітською Росією й Радянською Україною польські власти зробили пробу покликати до військової служби в польській армії також вагал українського населення.
Магістрат мігта Львова видав оголошення в 2. серпня 1920, ч. 69320/20/IV, яким, покликуючися на рескрипт міністерства внутрішних справ з 28. липня 1920, ч. 986/1. зарядив „спис всіх мущин уроджених в pp. 1889 —1880 включно.“ Що сей спис заряджено в ціли покликання до військової служби, про се свідчить отсей уступ оголошення: „Винні ухилення від сього зарядження спису будуть на основі австрійського військового закона 8 5 липня 1912, Вдз. ч. 123, потягнені до строгої відвічальнооти, евентуально відставлені до військового суду для строгого покарання.“
з
Се оголошення ріжниться від таких самих попередніх оголошень тим, що в попередних оголошеннях було зазначено, що вони відносяться тільки до осіб поль ської народности; тимчасові в наведенім оголошенню покли-куєть<*я до спису загалом „чсіх мущин“.
Українське населення міста Львова, знаючи, що туг ходить о військову службу, збойкотувало те оголошення. Одначе ті нечисленні одиниці, які зголосилися, були поставлені перед асентерункові комісії.
Далі наводимо Факт, що поліц;я, захопивши на вулиці у Львові кількох молодих Українців (між иншими Михайла Заторського), відставила їх перед асентерун-кову комісію на цитаделі у Львові, не вважаючи на їх заяву, що вони як Українці не мають обовязку служити в польськім війську. Коли вони супротиьлялися влученню їх до польського війська, замкнено їх до арешту.
З подібних випадків на провінції наведемо асентеру-вання Українця Петра Струтинського, уродженого в Зарва-ниці, повіт Зилочів, замешкалого в Стрілках Долішних, повіт Ліско. Про сей випадок одержали ми отсі інформації:
„На підставі розпорядку Міністерства військових справ покликують в повіті Ліско (загальна мобілічаиіа) всіх до польського війська. Коли Петро Струтинський не зголосився добровільно, дня 29. липня 1920 примусово доставила його жандармерія зі Стрілиск дол. перед повітову команду доповнення II п. „стшельцув подгалянь-скіх«, в Сяноці, до військової асентерункової комісії. Мимо сього, що він заявив, що є української народности і тому польська влада не має права брати його до свого війська, жовніри розібрали його насильно і підставили під міру. Тільки завдяки тому, що він мав ревматизм в ногах ще з австрійської війни, повітова команда доповнень в Сяноці видала йому карту відрочення ч. 1237 на один рік на засаді арт. 56—3, тимчасових зак. про заг. обов. служ. війок. (40% нездібности). Коли він представляв, що не буде присягати, грожено йому замкненням до тюрми за те, що він сам не зголосився до асентерунку, засуджено на 5 днів арешту, а опісля замінено на 100 Мк кари.
Мимо сього, що в пов. Ліско мешкають самі Українці а тільки в місті Поляки, насильно беруть в повіті всіх до польського війська. Діється се в той спосіб: в селі оголошують мобілізацію (тепер до 35 літ), а коли люде не зголошуються, більші відділи війська і жандармерії окружають село, часть війська входить до села, йдуть від хати до хати і примусово забирають всіх навіть з поля, за втікачами стріляють; 4 вже убили, оден е тяжко ранений.“
Убійства, знущання, рабунки, арештування, інтернування, засуди.
Приходимо до найстрашнійшої сторони польського окупаційного режіму в Східній Галичині: до планового масового фізичного винищування українського населення польськими військовими і цивільними властями.
Се винищування розпочалося від першої хвилі вступ-лення польської армії на територію Західно-Української Народньої Республнки і продовжаеться до нинішнього дня.
Польське правительство, польське військо і вся польська публична опінія вважає український нарід Східної Галичини не рівновартним народом, який має право не-залежности і саиостійности на своїй землі, тільки вічним підданим Польщі. Виходячи з того становища, польське праиительство трактувало польсько-українську війну за Східну Галичину не як війну в розумінню міжнароднього права, тільки як бунт підданих з української сторони і карну експедицію на усмирення бунтівників з польської сторони. Хоч в часі, коли українська ар<иія міцним валом спинювала польський наїзд на українську землю. Польща була примушена на-зверх трактувати українську сторону як воюючу сторону в розумінню міжнароднього права, — одначе для себе вона все вважала український нарід Східної Галичини за бунтівників, які самим Фактом бунту вийняли себе з під