Сей проект означав тимчасову границю так, що Поляки мали обсадити своїм війгьком значну часть галицько-української території зі Львовом і Дрогобичем, отже в історичною столицею Східної Галичини і з нафтовими богацтвами в околици Дрогобича.
На гей проект Уряд Західно-Української Републики не згодився і війна велася далі.
У виконанню 3-ої і 4-ої точки сього рішення з 25. червня 1919 р. Найвисша Рада на засіданню з 20. падолиста 1919 р. предложила „Проект умови між головними коаліційними й усоюзненими державами і Польщею в справі Східної Галичини.“
Сей проект відступав у користь Польщі від принціпів, проголошених в 3-тій і 4-тій точці рішення Найвисшої Ради з 25. червня 1919. А саме мав він віддати Східну Галичину під управу Польщі на 25 літ, при дуже обмеженій автономії, після чого не населення Східної Галичини, виконуючи право самовизначення, мало рішити про свою дальшу долю, тільки Союз Народів мав по 25 літах рішити, що зі Східною Галичиною має статися далі.
Мимо таких для Польщі корисних умов, польське пракительство відмовилося приняти еей проект договору та домагалося повного влучення Східної Галичини до Польщі.
Що сей проект зустрівся з як найрішучійшим протестом нравительства Західно-Української Народньої Републики. розуміется само собою.
Супроти сього Найвисша Рада на засіданню 22. грудня 1919 р. ухвалила рішення справи в і д-ложити, а Східна Галичина остала дальше під польською військовою окупацією.
Коли в літі 1920 р. грозив Польщі погром зі сторони совітської Росії і вона звернулася до держав антанти з просьбою о поміч, Найвисша Рада включила в договір, підписаний з Польщею в Спа 10. липня 1920, також справу Східної Галичини. А саме в 2-гій точці договору сказано, що на конференцію в Льондоні, яку плянувала скликати Найвисша Рада для управиль-нення відносин у Східній Европі. убудуть також допущені заступники Східної Галичини для представлення своєї справи на конференції“. А в 3-тіи точці Польща зобовязуется „п р и й нят и рішення Найвисшої Ради в справі Східної Галичини".
Льондонська конференція не відбулася і справи Східної Галичини Найвисша Рада не вирішила.
В ціли визволення Східної Галичини з-під страшного польського режіму звернувся Президент Галицької Національної Ради з докладною нотою до Союза Народів в Женеві. Наслідком сього Рада Союза Народів на засіданню 23. лютого 1921 в Парижі розглядала справу Східної Галичини і видала отеє рішення:
„1. Постанови мирового договору про права національних меншостей в Польщі не можуть бути при-мінені супроти Галичини, бо вона лежить поза границями Польщі.
2. Постанови про викопування мандатів і контролі Союзу Народів над мандатарем не можуть бути примі-нені супроти Галичини, бо Польщу не наділено мандатом вавести адміністрацію тої країни.
3. Не можна також прикладати до сього випадку приписів гаґської конвенції, бо в часі, коли була за-ключена та конвенція, Польща не істнувала як держава.
4. Польща являється тільки Фактичним мілітарним окупантом Галичини, якої сувереном є держави антанти (арт. 91. договору в Сан-Жермен).
Тому Рада Союзу Народів рішає предложені їй домагання дотично правного становища Східної Галичини і відносин у тім краю відступити Раді Амба-садорів.“
Отсим рішенням Рада Союза Народів ствердила, що суверенні права над Східною Галичино*пале-жать до головних держав антапми, та що Польща а тільки мілітарним окупантом Східної Галичини.
Таке є правне положення Східної Галичини зі становища міжнароднього права.
З сього всего ясно виходить:
Польща повинна трактувати Східну Галичину як окрему територію, яка не е частю польської держави.
Мешканці сеї території, без ріжниці народности і віроісповідання, повинні бути трактовані як громадяни своєї території, себто громадяни Східної Галичини, окремі від громадян польської держави.
Власть польської держави повинна мати в Східній Галичині инший характер як в Польщі: в Польщі вона е суверенна, в Східній Галичині Польща е тільки мілітарним окупантом з уповажнення Найвисшої Ради.
Закони польської держави не повинні розтягатися на територію Східної Галичини.
Польське правительство повинно управляти Східною Галичиною на основі законів, які обовязували перед польською окупацією; шанувати попередно набуті права як одиниць так народностей і віроісповідань; трактувати мешканців краю, без ріжниці народности віроісповідання, як рівних перед правом.
Словом, Східна Галичина повинна бути управлю-вана як окрема територія, якої будучність ще не рішена і в якій не можна заряджувати нічого, що ту будучність передрішалоби.