Ми вирвали тільки деякі уступи з сеї дантейської картини, та вже й сего стане, щоб витворити собі поняття нелюдських мук наших героїв. І до сліз зворушув кінцева рефлексія автора сего опису, в якій він ясує незломну волю мучеників витримати найбільші муки і не похилити прапора визвольної боротьби. Так потрафлять думати і відчувати тільки герої!
На закінчення сего опису додамо за очевидцем п.
А. Б. скарбовим радником, який перейшов через пекло сего табору, що в названому таборі в одному бараці з українськими панями тримали цілий варшавський лнша-нар з властителькою. І повії, які мали зносини з поль. підстаршинами, діставали кращий харч.
А врешті годиться занотувати за названим очевидцем, що поль. підстаршини брали від інтернованих хабарі. Він сам і його товариші, щоб не відбувати ква-рантани перед своїм випущенням на волю, окупився ціною 800 мп.
в) Табор у Пикуличах.
В наших руках прошення полонених до нашого Горож. Комітету в ціли інтервенції у польської влади з д. Пи-куличі, 24. лютого 1920 р. підписане тими, що „дістали від плютонового ЮзеФяка по 50 буків“ (М. Гр., 0. P., В. Ct., і. K.), до якого долучена „службова карта“ Експ08. Від. інф. дєф. 0. Ґ. Львів-Перемишль ч. 1138/20 з дорученням відставлення до бюра Експ. 0. І. в Перемишлі названих полонених з метою переслухання.
В сему прошенню читаємо: „Команду над арештами в таборі віддано плютоновому Юзєфякови Томашеви, який в страшний, звірськии спосіб знущається над нашими полоненими арештантами. Щож то за арештанти?
— запитає неоден. Може які розбійники, злочинці, які не знати, якого страшного діла допустилися? Ні, то бідні наші українські полонені, які не діставши через 14 днів хліба, вийшли з табору, щоб дістати його трохи на селі.“ І йде опис екзекуцій за сей злочин у виді 50 нагайок.
Та замість всяких оповідань про пикулицьк*ій табор ми наведемо дослівно опис сего пекла, зясований пером старшини Я. Д. з дати Пикуличі, 18. лютого 1920 р.
„Заки прийду до опису табору в Пикуличах, — пише названий старшина — хочу описати поведення польських жовнірів, які навивали себе культурним народом, з нами від перших хвиль мого забрання в полон аж до переступлення пикулицької брами.“
І йде сей опис:
Поведення з нами було страшне і каригідне. Вправді старшини польські вже на Фронті забороняли здирати з українських жовнірів убрання та обуву, але те все тільки на те, щоби пізніще, як хто приходив із зажаленням сказати: „далем розказ ажеби не біто, же білі, то не моя віна.“ Отеє була вся енерґія польських старшин, яку могли вжити супроти польських жовнірів! Заки дістались ми до Пикулич, перейшли ми через так зв. нами „чистилища“ в Бучачи, Станиславові, Галичи і инших. В Бучачи застав я кількох старшин 8 моєї бриґади, які бідні, обдерті, бо декотрі тільки у спод-нях, сиділи на долівці в ґімназії. До Бучача можна би сказати, що обійшлися з нами на пів по людяному, бо хоч дуже не били, тільки обдирали. Транспорт 8 Бучача до Пикулич (Перемишль) був страшний. Був се транспорт, який випосив около 1000 людей. Заладовано нас по 50 і більше до ваґона і вози замкнено так, що мимо наших найбільших просьб ніхто не міг вийти з ва-ґона через яких 24 годин.
Мали ми дістати вечеру в Бучачи на двірци, але якось не прийшла і так вже третий день ляцької неволі перебули ми, нічого не ївши. Около 7-ої год. рано на другий день приїхали ми до Станиславова. Тут знову, мимо наших найбільших просьб, не позволили нам висісти і полагодити найконечнійші потреби. Около 9-ої години спостерегли ми, що починають вбиратися коло нашого потягу товпи народу, бо хочуть побачити, як говорили, гяк виґльондайо кабани“. При тім всім чути було крики, як пр. „даць нам їх тутай, ми дами їм Україне; за място випровадзіць голоте і вистшеляцьа і таке инше.
Знали ми і прочували, що тут відбудеться якась страшна еґзикуція, бо ляцька товпа зачинала чим ра$ більше кричати. Вкінци отворено ваґон і впущено до нас трьох леґіонерів, а ваґон знову замкнено. Як хто бачив, як вовк впаде до отари між вівці, так з нами тепер було. Одень з них, здавться, що старшин стрілець питав лише за „ОФІцерамп гаидамацкімі“; думав, що знайде нас ще в повному однострою, але на наше щастя не мав його ніхто, бо в противному випадку бувби при тім не один ще обірвав поза уха.