— Тю, та зробимо. Усе, що забажаєш, — примовляв Остап, примруженим оком розглядаючи замацаний папірець, на якому значилося: «Охоронно-пошукова агенція «Деррік». Слід взято». — Зобразимо хоч лупу, хоч мікроскопа, а хоч самого Холмса разом із Ватсоном. Справа техніки. Тільки навіщо воно тобі, чоловіче? Дарма гроші марнуєш. Сам знаєш, скільки я беру, і то без жодних знижок. Але що воно за бізнес — пошукове бюро, га? Що ти в нім заробиш?
— Ти малюй, Остапчику. Дуже швидко. А решта — то мій клопіт.
Остап кивнув.
— Як знаєш. Та не забудь, що дуже швидко буде дуже дорого.
Підживлений цією оптимістичною заявою, мов електричним струмом, Сокіл поїхав до меблевого салону, хазяйкою якого була мамина старша сестра. Тітка Аля дуже любила небожа, а те, що мешкала вона у квартирі над салоном, дало їй змогу безболісно відкритися о сьомій ранку. Хоча вантажники, що снували за скляними вітринами магазину, стосовно цього мали іншу думку — ту, котра складалася з нецензурних слів і безпомилково читалася на їхніх зім’ятих та припухлих лицях. Олег згадав охайних, чистих, вбраних у сині фірмові комбінезони юнаків, які завозили меблі до його квартири в Оксфорді, і з несподіваною втіхою подумав, що деякі речі та явища ніколи не міняються.
— Що за поспіх з фотелями? Що в тебе горить? — Тьотя Аля, незважаючи на ранню годину, була вбрана, як до театру, і курила тонку дамську сигарету. — Так клієнти сунуть, жи не маєш, куди їх садовити?
— Ось наведу в агенції лад, і посунуть, — рішуче запевнив Олег. Тітка усміхнулася.
— Що ж, певність — половина успіху. Ти не думав шпалери переклеїти у своєму бюрі?
— Ще вчора зроблено, — посміхнувся й Сокіл, насолоджуючись тьотиною говіркою. Як же він скучив за цим львівським балаком! — Майстрів найняв. Донині мали просохнути. Шпалери, маю на увазі...
— Часу не гаєш, дотепнику. То добре, — тітка Аліна кивнула сама собі. — Що конкретно хочеш брати з умеблювання?
Сокіл поліз у нагрудну кишеню, і хвилин за сорок усі елементи із складеного ще вчора списку були вибрані, схвалені й викуплені. А ще за годину столи, стільці й м’які крісла разом із самим Олегом доставили на вулицю Коцюбинського. Лупибатько з Радою спостерігали за вивантаженням з роззявленими ротами. Коли нарешті останній предмет майбутнього інтер’єра полишив фургон, секретарка сумно похитала головою до Олега, котрий гордовито підійшов до них.
— Шефе, невже ви перетворилися на божевільного мільйонера?
— Ні, Радочко, всього лише на ексцентричного ентузіаста. А тепер, — звернувся він до Бориса, котрий, спостерігаючи за цими швидкісними змінами, якось нервово жував цигарку, — гайда совати меблі.
Перший з моменту повернення Олега клієнт прийшов до агенції того ж дня по обіді, коли Сокіл з Борисом якраз закінчили перестановку в офісі. Про його появу сповістив дзвоник, якого Олег власноруч приладнав до вхідних дверей, аби жоден з відвідувачів більше не застав левів приватного розшуку із задертими ногами перед телевізором. Коли той дзенькнув, Лупибатько здивовано глянув на шефа:
— Це що... фен-шуй якийсь?
Сокіл лише хитро підморгнув і рушив до дверей, плануючи зустріти гостя на порозі. За мить той з’явився, і Олег виявив, що знає цю людину.
— Пане Ратушний?
— Привіт, Олеже, — кивнув платиново-сивий чоловік років п’ятдесяти, що увійшов до офісу і простягнув руку для вітання. Петро Антонович Ратушний, генеральний директор мережі львівських автосалонів. За чутками, один з найбагатших людей міста. Кого Сокіл найменше очікував тут побачити, то це його. — Ось, дізнався вчора, що ти повернувся.
— Так. — Сокіл міцно потиснув руку Ратушного, стараючись нічим не виказати своєї розгубленості. — Радий зустрічі.
— Навзаєм. — Петро Антонович окинув кабінет Олега яструбиним оком. — Бачу, справи в твоєї контори йдуть добре. Цвітеш.