— Отже, те, що ви не студентка, доведено. А якщо ви закінчили вищий навчальний заклад, то...
— А якщо нижчий? — Ніна засміялася. — Що, як я маляр чи штукатур?
— Ні. Маляри та штукатури не...
— Не ходять по дорогих кав’ярнях?..
— І це теж, проте насамперед вони не мають таких ніжних, білих ручок, люба Ніно. Ви займаєтеся розумовою працею, це щось таке сидяче і суто жіноче; у вас інститутський диплом, а отже, вам не менше двадцяти трьох. У вас є певний стаж роботи, радше за все на одному місці, однак він не надто великий... Вам двадцять сім. Ну як?
— Буде двадцять сім за два місяці. Браво!
Олег, жартуючи, манірно схилив голову.
— Я ще й не те вмію.
— Не сумніваюся. А те, що в мене сидяча робота, мій хребет підказав?..
— Ваша манера читати. Ви читаєте, як людина, котра увесь свій робочий час проводить за письмовим столом — книжка лежить на стільниці, і ви нахиляєтеся до неї, хоча куди зручніше піднести її до очей. Так зазвичай розглядають документи, вносять до комп’ютера дані з бухгалтерських паперів... При цьому ви мружитеся, бо стидаєтесь носити окуляри. З цього ще один висновок — у вас короткозорість. Невелика, ймовірно, дві діоптрії.
— Півтори. І знову браво!
— Ви мене перехвалите. Хоча, відкинувши зайву скромність, мушу визнати — непогано, як для людини, що вже цілий рік нічим таким не займалася.
— Яким «таким»? Хто ви за фахом?
— За фахом я філолог. А за покликанням — детектив.
Від цих слів Ніні аж мову відібрало. На цілу хвилину.
— Тобто ви в міліції працюєте? — ще не остаточно прийшовши до тями, пробелькотіла дівчина. Сокіл скривився, мов оцту сьорбнув.
— Таке скажете... Відколи це в нашій міліції є посада детектива?
— Я не... вибачте... то де ж ви працюєте?
— Працюю на себе. Я приватний детектив, — з нотками гордості пояснив Олег.
— Справжній приватний детектив?
— Справжнісінький. Навіть пістолета маю та дозвіл на його носіння. Втім, у нашому законодавстві такої професії ніби й не передбачено, та мені це не дуже заважає. У мене своя охоронно-пошукова агенція.
— Тут, у Львові?!
— Що вас дивує?
— Те, що ваша агенція, напевно, довгий час мусила обходитись без вас. Ви ж були десь за кордоном. Повернулися кілька днів тому.
Сокіл подався вперед, ледь не підім’явши під себе всю порцеляну на столі.
— Обґрунтуйте.
— Ваш голос... точніше, його модуляція. Ви говорите українською бездоганно, але так, ніби щонайменше років зо три геть нею не користувалися. Навіть ніде не чули. А ще ваш вигляд... себто одяг. Ну, те, що ви вбрані в чуже та дороге, не диво. Диво те, як ви це носите. Так, ніби в костюмі народилися. У нас, в Україні, це мало хто вміє. Навіть банкіри усілякі, директори... рафіновані, мов той цукор, а костюми на них, як на вішаках, теліпаються. А от ви — зовсім інша річ. Ви тільки не ображайтеся, але...
— Я не ображуся, — запевнив Олег. І Ніна йому повірила.
— Ви статурою схожі на боксера-важковаговика. І обличчям теж. Ви займалися боксом?
— В юності.
— Так. Добре. Я до чого веду... ви тримаєтесь, як лорд. У вас манери дворянина...
— І зовнішність вантажника.
Ніна пекуче почервоніла: він усе-таки образився!
— Я цього не казала.
— Зате настала моя черга казати «Браво!», і цього разу вам. Я лише тиждень, як повернувся з Оксфорда.
— Ух ти! — зовсім по-дитячому вигукнула Ніна. — З того самого Оксфорда? А що ж ви там робили?
— Викладав англійську студентам, для яких вона — нерідна. Також вів підготовчі курси з історії англійської літератури для студентів із СНД. Коротше кажучи, нічого цікавого.
— Ну так, авжеж. — Несподівано для самої себе Ніна страшенно засмутилася. — Звичайно. Цікаво — це коли ти у свої двадцять шість не була ніде далі Києва і навряд чи будеш. Цікаво — це бачити отой самий «закордон» лише на мапі, а самій ходити день у день до своєї контори, порпатися в паперах, рахувати та возити до банку чужі гроші, отримувати за це білі копійки, а потім повертатися додому, де... — Ніна затнулася. — Суцільні пригоди, стільки романтики! А усілякі там Англії, Оксфорди та Лондони — це така нудьга! Як ви там тільки пліснявою не вкрилися!
— Сам дивуюся. — Її візаві спробував прикрити долонею недоречну посмішку, проте запізно. Ніна справді була короткозорою, але не сліпою.
— Тішитесь? — гнівно спитала вона, краєчком свідомості все ж розуміючи, що обурюватися, сердитися та ображатися на Олега в неї немає жодних підстав, не згадуючи вже про права. — Що ж, тоді не буду заважати. Я й так вас затримала мимоволі, а у вас, напевно, справи. Детективні. Тільки час марнуєте.