Однак взяти гору в насильстві було легше, ніж збудувати новий лад. Марксизм якось не дуже скидався на програму будівництва багатокультурної країни селян і кочівників. Маркс припускав, що революція передовсім відбудеться в промислово розвинених країнах, і лише принагідно звертав увагу на селянське і національне питання. А тепер російських, українських і білоруських селян плюс середньоазіатських кочівників слід було якось спонукати будувати соціалізм в ім’я робітничого класу, який зосереджувався в російськомовних містах. Більшовики мусили трансформувати успадковане доіндустріальне суспільство й побудувати індустріальне, якого ще не знала історія; лише тоді вони матимуть змогу змінити це індустріальне суспільство на користь робітників.
Перш ніж почати соціалістичні перетворення, більшовики мусили виконати певну конструктивну роботу, яку зазвичай бере на себе капіталізм. Створивши промисловість, вирішили вони, держава оберне лояльність представників розмаїтих культур радянських республік на користь ширшого політичного утворення, яке знівелює будь-яку національну різницю. Розв’язати селянське і національне питання — план грандіозний, і більшовики приховували головний його підтекст: що вони є ворогами власного населення, незалежно від того, як його класифікувати, за класовими ознаками чи національними. Вони вважали, що суспільство, яке їм дісталося, це історичний пережиток, ніби закладка, яку треба вийняти перед тим, як перегорнути сторінку.
Щоб утвердити свою владу після війни і знайти лояльні кадри для майбутньої економічної революції, більшовики мусили піти на певні компроміси. Підконтрольні їм нації, ясна річ, не отримали реального державного суверенітету, але й піти у забуття їм не судилося. Хоч марксисти вважали, що модернізація підриватиме позиції націоналізму, більшовики вирішили залучити до справи індустріалізації Радянського Союзу інші нації, принаймні національні еліти. Ленін не виступав проти національної ідентичності неросійських народів. Радянський Союз являв собою федерацію, що складалася з власне Росії і сусідніх національних республік. Практика кадрових і освітніх преференцій сприяла лояльності та довірі з боку неросіян. Будучи підданими однієї багатонаціональної держави, а потім урядовцями іншої, більшовики були здатні на розумні й тактовні дії в національному питанні. Чільні діячі російського революційного руху не були чистокровними росіянами. Ленін увійшов в історію як російський діяч, але в його жилах текла також шведська, німецька, єврейська і російська кров; Троцький був євреєм, Сталін грузином.
Нації мали бути створені за новим комуністичним зразком; перш ніж дати раду з селянами, їхнє життя слід було полегшити. Більшовики пішли на компроміс із селянським населенням, свідомі того, що він тимчасовий, як того й боялися селяни. Новий радянський режим віддав селянам землю, яку ті захопили в колишніх землевласників, і дозволив продавати продукти своєї праці на ринку. Воєнна розруха привела до страшного дефіциту харчів; більшовики проводили реквізиції продовольства, яке розподіляли по картках серед лояльних верств. У 1921–1922 роках від голоду й супутніх хвороб померло кілька мільйонів людей. Більшовики винесли урок, що їжа — це зброя. Але щойно вони вийшли переможцями з громадянської війни, як виникла потреба в надійному джерелі харчів. Вони обіцяли народу мир і хліб, тож мусили забезпечити хоч мінімальну кількість першого і другого, принаймні на якийсь час.
Ленінська держава являла собою набір активів для майбутньої економічної революції. Радянська держава визнавала існування націй, хоча марксизм обіцяв світ без них; радянська економіка дозволяла ринкові відносини, хоча комунізм обіцяв колективну власність. На момент смерті Леніна, в січні 1924 року, вже точилися дискусії про те, коли саме і в якій спосіб компроміси перехідного періоду приведуть до другої революції. Саме ця дискусія про новий радянський устрій визначила долю населення. У спадок від Леніна більшовикам дістався принцип «демократичного централізму» — переклад марксистської історіософії мовою бюрократичної реальності. Робітники представляли авангард історії; міцно згуртована комуністична партія представляла робітників; центральний комітет представляв партію; а політбюро, що складалося з кількох членів, представляло центральний комітет. Суспільство повністю підпорядковувалося державі, яку контролювала партія, на практиці керована кількома людьми. Дискусії між членами цієї маленької групи мали не так вузькополітичне, як широке історичне значення, а результати цих дискусій подавались як вердикт.