У демократичні 1920-ті роки нацисти воліли наголошувати, що їхні позиції мають багато спільного з поглядами інших німців. Гітлерова націонал-соціалістична партія, подібно до більшості інших німецьких партій 1920-х років, не сприймала умов Версальського договору. Нацисти особливо переймалися східною місією німців: там німецькі солдати здобули перемогу в Першій світовій війні, там 1918 року вони мали великі окупаційні зони в Польщі, Білорусі, Україні та Прибалтиці. На відміну від європейських конкурентів, Франції та Великої Британії, Німеччина не побудувала великої світової імперії, а, програвши війну, втратила і скромні заморські володіння. Тим більше її приваблювали східноєвропейські землі. Радянський Союз, який нацисти вважали нелегітимним і деспотичним єврейським режимом, мусив упасти. Польщу, яка стояла на шляху Німеччини до втілення її історичної долі на сході, слід було усунути. Вона не мала бути перешкодою для німецької влади: Польщі в майбутній війні на сході відводили роль або слабкого союзника, або переможеного суперника.
У листопаді 1923 року Гітлер учинив невдалу спробу перевороту, після якої ненадовго потрапив у в’язницю. Основні засади націонал-соціалізму сформулював сам Гітлер, але на переворот його надихнув успіх італійських фашистів, якими він захоплювався. За рік до того Беніто Мусоліні захопив владу в Італії в результаті «маршу на Рим», що його безуспішно намагався повторити Гітлер у Мюнхені. Італійські фашисти, так само як нацисти Гітлера, ставили національну волю понад нудні політичні компроміси. Мусоліні, а слідом за ним і Гітлер, використовували факт існування Радянського Союзу як внутрішньополітичну карту. Попри те, що обидва діячі захоплювалися цілеспрямованістю Леніна і однопартійною державою, вони використовували загрозу комуністичної революції як аргумент у своїй політиці. Ці двоє людей у багатьох аспектах відрізнялися між собою, але обидва репрезентували новий різновид європейської правиці, яка природно вважала комунізм найбільшим ворогом і водночас наслідувала окремі моменти комуністичної політики. Подібно до Мусоліні, Гітлер був прекрасним промовцем і чільною особою в націонал-соціалістичному русі. Вийшовши з в’язниці у грудні 1924 року, він без особливих проблем повернув собі лідерство в нацистській партії.
Сталін утвердився при владі у другій половині 1920-х років, великою мірою завдяки людям, яких він призначив на посади в розрахунку на їхню підтримку. Гітлеру створювала підтримку особиста харизма, він очікував, що колеги і прихильники практикуватимуть політику й мову, суголосну його риториці та уявленням. Сталін використовував марксистську теорію як необхідний засіб для входження у владу й захисту своєї політики, але до 1933 року не мав змоги інтерпретувати марксизм на власний розсуд. Гітлер, навпаки, надихав інших вести для нього практичну політику. У в’язниці він написав перший том автобіографічного маніфесту «Mein Kampf» («Моя боротьба»). У цьому та інших текстах (зокрема у так званій «Другій книзі») він недвозначно виклав свої наміри, але вони не становили якогось твердого канону. Сталіна спершу стримувало те, що його товариші можуть зробити, а потім те, що вони можуть сказати. Гітлер ніколи не мусив підтримувати навіть видимість діалогу чи послідовної позиції.
Після виходу з в’язниці Гітлер зважився на певний компроміс із німецькою республікою. Як лідер націонал-соціалістичної партії він почав практикувати парламентську політику, але її мета зводилася лише до поширення пропаганди, ідентифікації ворогів і наближення до інститутів влади. Він намагався не ризикувати своєю свободою, навіть коли нацисти-депутати скандалили з лівими опонентами. У 1928 році, після того як німецька економіка кілька років підряд показувала ріст, нацисти отримали в парламенті лише дванадцять місць, здобувши 2,6 % голосів виборців. Потім прийшла Велика депресія, яка обернулася для Гітлера ще більшим козирем, ніж для Сталіна. Крах німецької економіки породив привид комуністичної революції; і одне, й інше допомогло Гітлеру прийти до влади. Міжнародна економічна криза ніби виправдовувала радикальні зміни. Гіпотетична революція на чолі з великою Комуністичною партією Німеччини породила страх, що його Гітлер конвертував у націоналізм. У вересні 1930 року нацисти здобули 18 відсотків голосів і отримали 107 місць, а в липні 1932 року взагалі виграли вибори, здобувши понад 37 відсотків голосів.