Інші люди, наприклад, мешканці радянської України, зазнали більших страждань як від Сталіна, так і від Гітлера, аніж мешканці радянської Росії. У довоєнному Радянському Союзі росіяни мали значно нижчі шанси постраждати від Сталінового Великого терору (хоча російських жертв теж було немало), аніж невеликі національні меншини; крім цього, вони із значно нижчою ймовірністю, ніж українці чи казахи, страждали від голоду (хоча жертв голоду серед них теж не бракувало). У радянській Україні під німецькою окупацією впродовж значної частини війни було ціле населення, а рівень смертності тут був далеко вищий, аніж у радянській Росії. Землі нинішньої України впродовж ери масового вбивства лежали в осерді як сталіністської, так і нацистської вбивчої політики. Між 1933 і 1938 роками жертвами вбивчої політики Сталіна впало близько 3,5 мільйона осіб. Після цього, між 1941 і 1944 роками, ще 3,5 мільйона осіб впали жертвами вбивчої політики німців. Ще близько 3 мільйонів мешканців радянської України загинули в боях.
Тим не менш, незалежна Українська держава іноді вдавалася до політики перебільшення. В Україні — важливому місці як Сталінового голоду 1932–1933 років, так і Голокосту 1941–1944 років, — кількість українців, що загинули від першого, перебільшували до тієї міри, що вона перевищувала загальну кількість єврейських жертв останнього. Між 2005 і 2009 роками пов’язані з державними установами українські історики повторювали цифру у 10 мільйонів жертв голоду — без найменшої спроби це число обґрунтувати. На початку 2010 року офіційні обрахунки смертей від голоду тихо впали до 3,94 мільйонів. Таке схвальне (і незвичне) виправлення в менший бік наблизило офіційну поставу до істини. (Специфічність українського голоду заперечує нинішній президент цієї розділеної країни)[772].
Білорусь була центром радянсько-нацистського зіткнення, і жодна країна не пережила під німецькою окупацією більшої біди. Пропорційно воєнні втрати тут перевищували воєнні втрати України. Навіть — більшою мірою, ніж Польща, Білорусь зазнала соціального обезголовлення: спершу у 1937–1938 роках радянське НКВД убивало представників інтелігенції як шпигунів, а тоді, у 1942–1943 роках, радянські партизани вбили шкільних учителів як німецьких колаборантів. Столичне місто Мінськ було майже спустошене німецькими бомбардуваннями, втечею біженців та голодуючих і Голокостом; після війни його перебудовано як найвищою мірою радянську метрополію. Та навіть Білорусь не відходить від загальної тенденції. Під час Другої світової війни загинуло 20 % від довоєнного населення білоруських територій. Тим не менш, молодь навчають, що загинув не кожен п’ятий, а кожен третій — і вона, схоже, вірить цій науці. Білоруський уряд, що пишається радянською спадщиною, заперечує вбивчий характер сталінізму і покладає всю провину на німців, або загальніше, на Захід[773].
Перебільшення — явище, притаманне не лише пострадянському чи посткомуністичному просторові, як показує випадок Німеччини. Безперечно, німецькі порахунки з Голокостом — виняткові й парадигматичні. Проблема полягає не в цьому. Німецька пам’ять про німецькі масові вбивства євреїв є унікальним прикладом недвозначної політичної, інтелектуальної та педагогічної відповідальності за масове вбивство, а також головним джерелом надії на те, що інші суспільства колись підуть подібним шляхом. Однак німецькі журналісти і (деякі) історики перебільшують кількість німців, що загинули під час воєнної та повоєнної евакуації, втечі чи депортації після завершення Другої світової війни. Можна зустріти джерела, що необґрунтовано говорять про 1, або навіть 2 мільйони смертей.
Ще у 1974 році звіт західнонімецьких архівів встановлював кількість німців, що загинули під час утечі чи депортації з Польщі, на рівні 400 тисяч. Цей звіт розкритиковано, оскільки згадані в ньому числа були занизькими, щоб слугувати політичній меті удокументування жертовності. Той самий звіт говорив про 200 тисяч загиблих чехословацьких німців. Згідно зі спільним звітом чеських та німецьких істориків, це число перебільшено приблизно вдесятеро. Отож, щодо німців, які загинули, покидаючи Польщу, 400 тисяч (число, назване в одному з попередніх розділів) краще вважати за верхню, аніж за нижню межу.
Доля німців, що втекли чи зазнали евакуації під час війни, була подібною до долі численних радянських та польських громадян, що тікали (чи що їх евакуювали) під час німецького наступу і німецького відступу. Досвід тих німців, що їх депортували наприкінці війни, можна порівняти з досвідом великої кількості радянських та польських громадян, що зазнали депортацій під час та після війни. Однак досвід німців — у втечі, евакуації чи депортації — не можна порівнювати з досвідом 10 мільйонів польських, радянських, литовських та латвійських громадян, євреїв та неєвреїв, що зазнали німецької політики навмисного масового вбивства. Хоча етнічні чистки і масове вбивство — речі під багатьма оглядами пов’язані, однак не тотожні. Навіть у найгірших виявах жахіття, що їх зазнали німці під час втечі чи депортації, не були політикою масового вбивства у тому ж сенсі, що нею був умисний голод, терор чи Голокост[774].
772
Брендон та Ловер (Brandon and Lower) оцінюють кількість загиблих у радянській Україні за час війни у 5,5–7 мільйонів; див. "Introduction,» 11.