Жертви залишили по собі плакальників. Убивці залишили по собі числа. Стати по смерті частиною великого числа означає розчинитися в струмені безіменності. Бути по смерті записаним до супротивних національних пам’ятей, що їх зміцнюють числа, частиною яких стало твоє життя, означає віддати особистість. Це все одно, що випасти з історії, яка починається з припущення, що кожна особа — незводима. За всієї своєї складності, історія — єдине, що є у нас усіх, єдине, що ми можемо поділяти. Отож, навіть коли ми з’ясуємо точні числа, мусимо бути обережними. Точних чисел замало.
Кожне свідчення смерті натякає на унікальне життя — але не може його замінити. Ми мусимо не лише спромогтися порахувати кількість смертей, а й порахуватися із кожною жертвою як із особистістю. Одне дуже велике число, яке витримує прискіпливіший погляд, надає Голокост із його 5,7 мільйона загиблих євреїв, із яких 5,4 мільйона вбили німці. Але це число, як і всі інші, ми мусимо сприймати не як 5,7 мільйона — усвідомити цю абстракцію під силу небагатьом із нас, — а як 5,7 мільйона помножених на один. Це означає не певний абстрактний образ єврея, що 5,7 мільйонів разів переживає певну абстрактну смерть. Це означає незліченних осіб у розквіті життя — яких, попри все, треба полічити: ідеться про Добцю Каган, і всіх, що були із нею, а також усіх окремих людських істот, що загинули як євреї у Ковелі, в Україні, на Сході, в Європі.
Культури пам’яті існують навколо круглих чисел, десяткових інтервалів; та все ж пам’ятати мертвих простіше тоді, коли числа не круглі, коли остання цифра не є нулем. Так, щодо Голокосту мабуть, простіше думати про 780 863 різних людей у Треблінці, де останню трійку можуть представляти Тамара та Ітта Віленберг, чий одяг злипся докупи після того, як їх задушено газом; а також Рут Дорфман, яка змогла поплакати разом із чоловіком, що обстриг її волосся перед входом до газової камери. Простіше уявити собі одну особу на кінці числа 33 761 — числа євреїв, що загинули в Бабиному Яру. Нею могла би бути наприклад, мати Діни Пронічевої; хоча насправді тією однією особою міг би бути, мусить бути, є кожен останній із загиблих там євреїв.
У межах історії масового вбивства на Кривавих землях слід пам’ятати про один мільйон (помножений на один) мешканців Ленінграда, що померли від голоду під час облоги; 3,1 мільйона (на один) радянських військовополонених, що їх між 1941 і 1944 роками вбили німці; або 3,3 мільйона (на один) українських селян, що їх у 1932–1933 роках голодом заморив радянський режим. Ми ніколи не знатимемо ці числа достеменно, але й вони приховують особистості: селянські родини, що мусять приймати страшні рішення; в’язні, що гріють одне одного в землянках; діти на кшталт Тані Савичевої, що спостерігають за загибеллю своїх родин у Ленінграді.
Кожна із 681 692 осіб, що їх розстріляли у Сталіновому Великому терорі 1937–1938 років, мала іншу життєву історію: двійку на кінці можуть символізувати життя Марії Юрієвіч і Станіслава Вигановського — дружини і чоловіка, що зустрілися «під землею». Кожен із 21 892 польських військовополонених, що їх у 1940 році розстріляло НКВД, був на середині життя. Двома життями на кінці можуть стати життя Добєслава Якубовіча — батька, що мріяв про свою доньку, — і Адама Сольського — чоловіка, що писав про свою обручку в день, коли в його мозок потрапила куля.
Нацистський і радянський режими перетворили людей на числа. Щодо частини цих чисел ми можемо лише зробити припущення, інші можемо встановити доволі точно. Як науковцям, нам належиться віднайти ці числа і співставити з іншими. Як гуманістам, нам належиться знову перетворити числа на людей. Якщо ми на це неспроможні, то Гітлер і Сталін вибудували не лише наш світ, а й нашу людяність.
Цифри і терміни[776]
Приблизно 14 мільйонів людей загинуло в результаті цілеспрямованої політики масового вбивства, що провадилася нацистською Німеччиною та Радянським Союзом у Кривавих землях. Я визначаю Криваві землі як території, які в період між 1933 і 1945 роками були під німецьким і радянським поліційним режимом, і там провадилася політика масових убивств. По суті, вони тісно пов’язані між собою: там у 1941–1945 роках німці вбивали євреїв; у самій же Радянській Росії, на її східних територіях, терор, можливо, був не такий сильний, порівняно з німецьким, однак на західних радянських землях його розмах вражає. Хоча я також веду мову про західні землі нинішньої Польщі, які до 1945 року належали Німеччині, однак не включаю їх до Кривавих земель, тому що є різниця між масовими вбивствами й етнічними чистками. Угорщина, ймовірно, може бути включеною, оскільки вона була коротко окупована німцями в кінці війни (хоча перед тим тривалий час була їхнім союзником), а відтак її окупував СРСР. Після польських і радянських євреїв, угорські євреї були третьою за чисельністю групою жертв Голокосту. Румунія теж до певної міри може вважатися приналежною до Кривавих земель, оскільки чимало євреїв тут були вбиті, а країну в кінці війни окупував Радянський Союз. Однак вона також була союзником Німеччини, а не жертвою німецької агресії, і вбивство румунських євреїв було частиною румунської, а не німецької політики — це хоч і взаємопов’язані, але різні історії. Згадано тут і югославських громадян, які постраждали в тому числі й від Голокосту та масових репресій, — але єврейського населення в Югославії було дуже мало, і Югославія не була окупована Радянським Союзом.