Спогади Адамадзе були непослiдовнi. То вiн опинявся в окупованiй нiмцями Францiї, то повертався думками до Харкова часiв громадянської вiйни i своїх поневiрянь спочатку у Денiкiна, потiм у Врангеля, то до тяжкої константинопiльської емiграцiї.
Одна з картин втечi з Криму часто спливала в його пам'ятi.
Це був спомин про похмурий навiть для Криму листопадовий день, коли вiд ялтинського причалу вiдходив останнiй пароплав з утiкачами у далекий Константинополь. Картина евакуацiї, точнiше - ганебної втечi пiсля програної вiйни, привиджувалася пiдпоручику Адамадзе завжди як страшний сон...
Пароплав був перевантажений: конi, гармати, ящики з боєприпасами, чемодани, баули, вузли, купою накиданi серед палуби; серед офiцерських та солдатських шинелей маячили жiнки у боа, хутрових шубах, палантинах, переляканi негоцiанти, промисловцi, господарi покинутих маєткiв, священики, полiтики у модних, але пошарпаних пальтах i крислатих капелюхах.
Цивiльних, "шпакiв", пускали на пароплав в останню чергу пiсля христолюбивого воїнства, Адамадзе не мiг втямити, як їх стiльки набилося, коли й офiцерiв та солдатiв не всiх узяли.
Пароплав несподiвано тяжко загув i враз вiдвалив вiд причальної стiнки, i тут Адамадзе, що стояв бiля борту, побачив таке, що навiки вкарбувалося в його серцi.
Капiтан, побоюючись, щоб перевантажений пароплав, який i так скособочився, не перекинувся, дуже тихо вiдходив вiд берега. Мiж кораблем i високою стiнкою утворювалася смуга чорної води. Водна перепона повiльно ширшала, з кожною хвилиною берег вiддалявся i вiддалявся.
I тут Адамадзе побачив, як офiцери i солдати, якi не протовпилися на пароплав, скидали шинелi i стрибали з молу у вже по-зимовому холодну воду. Вони пливли до пароплава, благаючи пiдiбрати їх. Дехто з них тримав у зубах Георгiївськi хрести, здобутi кров'ю в окопах свiтової вiйни, нiби пiдтверджуючи цим своє право на життя. Матроси кидали їм канати. Вони чiплялися за них, але бiльшiсть зривалася назад у воду. Пароплав вiдходив усе далi й далi, усе швидше i швидше, i ось уже плавом його не можна було наздоганяти. Залишенi на хвилях випльовували у воду ордени i хрести, гiрко матюкалися i, перед тим як пiти на дно, останнiм зусиллям посилали прокляття услiд пароплаву.
Пiдпоручик Адамадзе плакав. Вперше за всю вiйну.
Що його потягло назад на Україну, кинуло у вир вiйни, в iм'я чого вiн вирiшив ризикнути життям? Клава? Нi. Та рожева хмарка давно розтала у небi i годилася тiльки для юнкерських сентиментiв. Ненависть до бiльшовикiв? У нього, колишнього пiдпоручика бiлої армiї, ця ненависть давно вивiтрилася, може тому, що князем вiн був безмаєтним, а потiм за два десятилiття сам побував i люмпеном, i пролетарiєм, i експлуатованим, i погляди його, якi не встигли як слiд оформитися в забезпеченiй юностi, у зрiлому вiцi рiзко трансформувалися. I допомагати нiмцям завойовувати Росiю, яку вiн по-своєму любив i за яку бився з червоними, не дуже хотiлося.
Нiмцiв вiн не любив. Добре розумiв, що перемога Гiтлера нiчого особливого для рядової росiйської емiграцiї не дасть. Нiмцi формували i спецiальнi бiлогвардiйськi частини, але вiн вiдмовився в них служити, називаючи про себе тих добровольцiв "сволотою", i записався у залiзничну варту.
Згадуючи свої поневiряння в емiграцiї, вiн знаходив достатньо пiдстав, щоб мститися бiльшовикам, але в нього був свiй iнтерес, який примусив перелетiти через океан i опинитися на окупованiй Українi. Цей iнтерес називався "скарб Апостолова". I Адамадзе сподiвався на допомогу або Клави, або самого банкiра, якщо вiн живий i хоч трохи зберiг глузду.
В емiграцiї, на чужинi, вiн зазнав багато лиха.
Табiр для росiйських втiкачiв, цивiльних i вiйськових, пiд Константинополем був справжнiм пеклом. Одним iз перших концентрацiйних, якi пiзнiше дбанням Сталiна i Гiтлера розповзлися чумними плямами по землi Європи i Азiї вiд Атлантичного до Тихого океанiв. Константинопольський, як належить концтабору, був оточений високим парканом з колючим дротом вгорi, мав вартових, якi не випускали людей у мiсто. Начальство пояснювало такий суворий режим епiдемiєю тифу, що лютувала у таборi, позбавленому будь-яких санiтарних умов i лiкарської допомоги.
Вважалося, що в емiгрантiв i немає потреби ходити в мiсто. На територiї була органiзована канатна фабрика i ще якiсь ремiсничi майстернi, де платили копiйки i годували усякими покидьками. Легше жилося тим цивiльним панкам-втiкачам, що окупували останнi пароплави з Криму, викликаючи обурення таких, як поручик Адамадзе, на очах якого гинули у морських хвилях бойовi офiцери i солдати росiйської армiї.
На територiї табору вiдкрилися комiсiйнi крамницi, в яких спритнi торгiвцi за безцiнь скуповували хутра, дорогоцiннi та антикварнi речi, золото i срiбло, хороший одяг, який зберiгся у чемоданах втiкачiв. При цих крамницях були продуктовi прилавки, де за шаленi грошi можна було купити будь-якi харчi. Мiсцевi торгiвцi викачали цiнностi у росiйських емiгрантiв досить швидко. В мiру того, як порожнiли кишенi втiкачiв, крамницi згортали свою дiяльнiсть i становище табiрникiв дедалi ставало усе тяжчим i безнадiйнiшим. Виїхати з табору дозволялося лише за спецiальним викликом родичiв або друзiв, що постiйно проживали в якiйсь європейськiй країнi або в Америцi i гарантували емiгранту прожитковий мiнiмум або роботу.
В Антона Адамадзе не було жодних цiнностей чи золота, не було й родичiв за кордоном. Становище склалося безнадiйне, i судилася йому смерть чи то з голоду, чи вiд туберкульозу або тифу, що чатували на свої жертви у брудних i взимку неопалюваних бараках.
Але i тут доля усмiхнулася до нього. Вiд джутової фабрики у таборi пiдпоручика Адамадзе врятував полковий товариш, який знайшов родичiв у Бельгiї i, вирвавшись з табору, з часом надiслав звiдти виклик i молодому князевi.
У Бельгiї Адамадзе довго поневiрявся, а прочувши про врангелiвську бiлогвардiйську органiзацiю, яка засилала шпигунiв i диверсантiв у Радянську Росiю, охоче зголосився до неї. Пiсля короткої пiдготовки Адамадзе з групою таких самих шибайголiв, що палали ненавистю до бiльшовицької влади, пiшов на завдання. Проте на кордонi вони потрапили у засiдку, i пiдпоручик врятувався, дякуючи темрявi i своїм прудким ногам.