Тим часом лiкар заговорив:
- За даними, записаними у iсторiю, хворий Апостолов перебуває у лiкарнi уже шiсть рокiв. Його здала на лiкування з дозволу вiддiлу охорони здоров'я рiдна дочка - Клавдiя Павлiвна Решетняк. Вона його й вiдвiдувала. Тепер у зв'язку з вiйною не знаю як буде. Хворий спокiйний, пройшов неодноразовий курс лiкування, але результатiв немає, стан його не змiнюється нi на краще, нi на гiрше. Дiагноз шизофренiя з безперервно прогредiєнтним перебiгом. Паранойяльний синдром... Я хочу пояснити вам важливу деталь, - лiкар скинув на Адамадзе свiй гострий погляд. - Шизофренiя, та ще й у параноїчнiй формi, - тяжке, майже невилiковне захворювання. Древнi греки називали це "руйнуванням мозку", що приводить до повного слабоумства. Не знаю, чим такий хворий може цiкавити пана коменданта...
- А це вже справа не ваша! - суворо зауважив Адамадзе. - Ви краще скажiть, чи можна щось зробити. Хоч трохи полiпшити його стан. Якщо для цього потрiбнi якiсь закордоннi лiки, то допоможемо...
- Такi хворi найважче пiддаються лiкуванню, я вже пояснив вам це, з буйними легше... У Апостолова ми пробували викликати навiть iнсулiновий шок, щоб вивести iз психiчної рiвноваги, але безуспiшно... Ми на це пiшли, бо вважаємо, що в основi його захворювання мiг бути шок, якесь раптове, несподiване i надзвичайно сильне хвилювання, стрес. Життя багате на такi явища. Часто захворювання лiкується тим самим, що його викликало, у певних випадках отрута може стати протиотрутою... Втiм, цi нашi заходи i методи вас, певно, не дуже цiкавлять.
- Нi, чого ж... Так ви кажете "шок", - замислився Адамадзе. "Шок", - повторив вiн. - Ну що ж, може, колись i вилiкуєте. Мали б високу подяку вiд влади. Ми беремо пiд контроль стан здоров'я Апостолова.
Адамадзе говорив "ми", i це "ми" були досить невизначеним, але, наляканий шалом ненавистi, вакханалiєю людогубства, розстрiлiв, якi принесли у Київ нiмцi, лiкар розумiв, що треба пiдкорятися будь-якому представниковi нової влади.
- Я хотiв би побачити цього хворого.
- Одну хвилинку! - Головний гукнув санiтара, i той принiс халат i накинув його зверху на пальто Адамадзе.
- Зброю залиште тут, - зауважив лiкар, помiтивши, що той потягся за своїм карабiном, - i годинник знiмiть. Найменший блиск, особливо металу, зброї, може викликати неадекватну реакцiю аж до нападу. Навiть у небуйнiй палатi. За карабiн не турбуйтесь - у нас все замикається.
Лiкар вийняв iз кишенi халата ручку i вставив її у дверi. Тепер Адамадзе звернув увагу, що дверi були без ручок.
Разом вийшли у довгий, бiлий, порожнiй коридор, в якому дверi були по один бiк, а загратованi вiкна - по другий. I тут жоднi з дверей теж не мали ручок.
Лiкар вiдчинив своєю найближчi. Адамадзе побачив велику, свiтлу, загратовану кiмнату, у якiй стояло два десятки лiжок з панцирними сiтками. Картина, яка вiдкрилася очам Антона Нодаровича, вражала: декотрi хворi лежали на залiзi без постелi, яка валялася поряд, на пiдлозi, дехто був напiвголий, у розiрванiй пiжамi, на одному з лiжок двоє, умостившись валетом, накрилися ковдрою з головами, ще один залiз пiд лiжко i невiдомо кому показував звiдти язика. У палатi було гамiрно, хтось звискував, хтось реготав, панував густий, важкий, рiзкий дух.
Найбiльше вразив Адамадзе хворий, який, розчепiрившись, як жаба, висiв на решiтцi майже пiд стелею, прилипаючи усiм тiлом до високого вiкна. Страшенно худий, виснажений, вiн нагадав Адамадзе зоопарк, мавп, якi лазять по клiтцi, запнутiй металевою сiткою.
- Ото Наполеон, - показав лiкар на чоловiка, який, гордо схрестивши руки на грудях, нерухомо дивився кудись перед собою. Наполеонiв у нас троє. А це... - Вiн не встиг продовжити свою розповiдь, як до нього наблизився статечний чоловiк, цiлком нормальний на вигляд, i перебив його:
- Я прошу випустити мене. Я не псих. Справа в тому, що мене вже вилiкували, i вдома менi буде затишнiше. У мене є дружина, дуже дбайлива, i вона так само, як тут санiтари, зможе давати менi лiки. А потiм людинi треба все-таки жити в нормальнiй атмосферi. Чи не так?
Слухаючи цього чоловiка, Адамадзе подумав, що й справдi тут тримають i здорових людей. У нього з'явилася надiя, що й Апостолов не такий уже й божевiльний i зможе логiчно помислити, вiдповiдаючи на його запитання. Вiн з нетерпiнням чекав, коли лiкар покаже йому Павла Амвросiйовича, упiзнати якого зараз сам не мiг, хоч обмацував поглядом кожного хворого.
- Так, так... - заспокiйливо вiдповiв лiкар чоловiковi. - Маєте рацiю. Ми подумаємо.
Обличчя хворого засяяло.
- Дякую вам, - зворушено промовив вiн. - Бо тут усi брешуть, а я не можу цього терпiти. От стоїть, - кивнув, - Наполеон! I ви щойно сказали, я чув, що це - Наполеон. А який же вiн Наполеон?! Нi в нього, нi у вас немає документiв, що це правда, у кожному разi, я не бачив їх...
Хворий пiдiйшов майже впритул до лiкаря. Кремезний санiтар з великими, як граблi, руками пiдвiвся з табуретки у кутку палати i одним порухом вiдсунув його.
- Тобi все сказали. Йди на своє мiсце.
Лiкар кивнув Адамадзе - мовляв, бачите!
- А он i ваш Апостолов, - показав на сивого, худорлявого, страшенно блiдого сухенького чоловiчка, що мирно сидiв на лiжку у кутку.
"Апостолов?!" Адамадзе нiзащо не упiзнав би у цьому чоловiчковi вальяжного, високого, як йому колись здавалося, солiдного банкiра, батька Клави. У нього навiть майнула думка: "А може, лiкар помиляється, чи це пiдставна особа, яку тримають тут пiд iм'ям Апостолова?"
- Я хочу поговорити з ним в окремому примiщеннi, - заявив Адамадзе.
Лiкар узяв Апостолова за руку i, як малу дитину, мовчки повiв у приймальний покiй, де перед цим розмовляв з Адамадзе.
- Розмова має бути без свiдкiв, - зауважив Адамадзе, побачивши, що у кiмнатi умощується на стiльцi громило санiтар.
- За нашими правилами... - почав головний лiкар.
- Мене не цiкавлять вашi правила. Ви що, побоюєтесь, що хворий накинеться на мене?.. - вперше посмiхнувся Адамадзе. Й справдi було б смiшно подумати, що маленький, знiчений Апостолов завдасть якоїсь шкоди кремезному полiцаю. - Вiн же у вас, кажете, спокiйний...