Лейтенант подзвонив i в цi дверi. З-за них теж не вiдразу вiдповiли, а коли вони знову вiдчинилися, всi побачили те саме невиразне обличчя. На порозi стала невиразна жiнка, одягнена у грубу спiдницю i довгу темну кофту.
- Ви давно не зустрiчали сусiдки? Як її? - звернувся до Гальчинської.
- Людмила Йосипiвна її звуть, - сказала сусiдка. - Давно не бачила... Я нездужаю i вже кiлька днiв не виходжу.
- Будете за поняту... - сказав лейтенант. - Ну що ж, спробуємо... - Вiн витяг з кишенi низку ключiв на шкiряному паску, довго шукав потрiбний.
Зрештою знайшов якогось, схожого на вiдмичку, i, поморочившись бiля замка, вiдчинив його. Але був у дверях iще й другий, з ним нiякi вiдмички не могли звладати, i Кучеренко попросив у сусiдки Гальчинської якоїсь сокирки. Та метнулась у свою квартиру i винесла важкий, старовинний, видно, давно не вживаний, сiкач.
Лейтенант пiдсунув його пiд замок i пiсля багатьох зусиль вивернув. З розчахнутих дверей вiдразу пахнуло таким смородом, що навiть Кучеренко заточився. У передпокої, мало не на всю його довжину, лежало розпухле тiло мертвої жiнки, яке уже почало розкладатися, i великi зеленi мухи купками сидiли на обличчi.
Племiнницi померлої застигли на порозi. Гальчинська заридала, а старша, Шура, не могла зрушити з порога i стояла мов скам'янiла з розширеними вiд жаху очима. Смерть, хоч би в якому виглядi з'являючись перед очима, породжує в душi людини сум'яття i страх, але ось у такому, як зараз, - роздуте до потворних розмiрiв тiло, мухи i, найогиднiше, - голi, товстi, наче слоновi, ноги з-пiд задертої при падiннi спiдницi, - не тiльки обсипала морозом, а й викликала шок. Паралiзовував волю й тяжкий, солодкуватий трупний дух розкладу, який забивав подих i викликав нудоту.
- Так i є, померла давно. - Скiльки було їй? - закашлявся Кучеренко, обережно пiдступаючи до трупа. Вiн був гидливою людиною. Вiд самого дитинства. I боявся вигляду смертi. Адже сама смерть нiколи не вмирає, вона завжди жива i, навiть приходячи до чужих, при випадковiй зустрiчi зиркає i у твої очi, натякаючи на майбутнє, жахливо виганяючи з твоєї душi будь-якi проблеми, турботи, роблячи їх дрiбними i несуттєвими... "А ось i я! - нiби нахабно всмiхається вона. - Не забувай!" Вiн i не забував, думки про неї ставали усе настирливiшими, хоч був ще нестарою людиною.
Тому Кучеренко й не пiшов вчитися на медика, хоч юнаком мрiяв про бiлий халат i професорську шапочку. Вiн i на похорони нiколи не ходив, не проводжав в останню путь друзiв, i коли випадково чув траурну музику, звертав на iншу вулицю.
Зараз у цiй задушнiй темнiй кiмнатi бiля мертвої жiнки вiн i справдi забув про всi свої кривди, про недосяжну третю зiрочку на погони, - все на якийсь час втратило свiй сенс.
- Скiльки їй було? - не пiдходячи близько до мертвої, повторив запитання лейтенант.
- За сiмдесят, - вiдповiла крiзь сльози молода Гальчинська. О боже мiй, боже, - прорвало її, i вона затужила тонким голосом: Могла б iще жити, могла б iще!.. Була енергiйна, життєлюбна, молода душею... Тiтонько рiдна, - голосила вона, - що ж ти наробила?! Як же ти нас покинула... Люба наша, рiднесенька...
Шура Хоменкова, теж тихо плачучи, узяла Гальчинську пiд руку. Слiдом за лейтенантом вони, минаючи труп, обережно ступнули в глиб квартири. Сусiдка, проте, так i не зiйшла з порога. Затуляючи рукою носа, похмуро i водночас нiби задоволене дивилася на мертву i час вiд часу оглядалася, пориваючись утекти подалi вiд цього лихого мiсця.
Старша племiнниця перестала плакати i оглядала кiмнату, немов уперше потрапила до неї. Лейтенант миттю оцiнив обстановку затишної, гарно умебльованої однокiмнатної квартири, задоволено вiдзначив про себе, що речi вкрито шаром пилюки, - отже, нiкого у хатi вiд дня смертi господинi не було.
Дiйшовши такого висновку, вiн набрав номер телефону моргу i, назвавши себе, попросив забрати труп померлої.
- Я зараз випишу направлення, - поклавши трубку, звернувся до заплаканих жiнок. - Приїде машина. Ви почекайте... Тодi замкнете квартиру ось цим, - не побачивши нiде ключiв i не бажаючи лiзти у кишенi до трупа, вiн почав вiд'єднувати вiд своєї шворки одного ключа, - вiн пiдходить. Ключ привезете менi в управлiння. I знайдiть її паспорт.
З цими словами, кашляючи, вiн витяг з планшета папiр i, притуливши планшет до стiнки, заповнив на ньому документ для моргу, вiддав його Гальчинськiй i квапливо покинув квартиру.
2
Люцiя випросталася i сердито поглянула на господаря "Едельвейса":
- Не лiзьте, Артуре Христофоровичу! Дайте хоч посуд домити.
Чоловiк не вгавав. Вiн був червоний, очi стали масними.
- Та вам що, припекло, пане Гiллере?! Майте совiсть!
Гарненька Люцiя була вдячна знайомому фольксдойчу, що дав їй роботу, але така хтивiсть!
Дiвчина рiзко вiдштовхнула його мокрими руками i вибiгла у залу. Артур Христофорович кинувся за нею i там серед порожнiх столикiв з пiднятими догори нiжками стiльцiв почав цiлувати її заюшене слiзьми лице, нишпорячи водночас жадiбними руками по благенькому ситцевому платтячку.
- Та що ви, що ви! - боронилася Люцiя, з ненавистю вiдчуваючи, як товчеться гарячий грудкуватий нiс хазяїна в її лице, як його пальцi, немов прудкi пацюки, добираються пiд плаття, як тяжкий дух його немитого тiла забиває подих. - У залi!.. Ще побачить хто!..
Зрештою вона не витримала i вiдштовхнула насильника. Той заточився i мало не впав на столик.
- Ах, так! Стерво ти! - розлютився розпашiлий хазяїн. Вiн не кричав, не тупав ногами, хоч почути його у порожньому зранку кафе нiхто не мiг. Вiн сичав, як гусак.
- Вижену на вулицю, знову потрапиш на бiржу, а звiдти дорога в ешелон. Тодi згадаєш мене!..
I зал, i стiльцi, i сам хазяїн втрачали крiзь сльози чiткi обриси, i Люцiї здавалося, що перед нею якийсь смердючий цап, а не людина.
Вона нiчого не сказала у вiдповiдь. Спочатку злякалася погрози хазяїна. Але потiм подумала, що слова його й погрози пустi. Не вижене! Де знайде таку покiрну служницю, що за самий хлiб i на сценi спiває, i прибирає у кафе, i посуд миє... служниця на всi руки. I офiцери, якi приходять щовечора до "Едельвейса", заглядаються на неї. Не вона за його спиною, а вiн за її, - бо що то за кафе без спiвачки?!