- У чому виявлялася ваша дружба?
- Гм... - У Шумейкової знову пiдтяглася вгору брова. - Я можу не вiдповiдати на це запитання?
- Маєте право.
- Скажiть, ви знали, що Гальчинська людина багата, має цiнностi?
- Це було видно неозброєним оком.
- Якi в неї були коштовностi?
- Вдома вона носила дiамантовi сережки, на пальцях перснi з рубiнами i дiамантами, один iз яких був дуже великий. Скiльки каратiв, не можу сказати. Вона якось попросила мене сходити з нею до ювелiрiв, щоб оцiнити його. У скупцi сказали, що вони можуть оцiнювати коштовностi вартiстю до двадцяти п'яти тисяч, а коштує перстень набагато бiльше i оцiнити його можна тiльки у Москвi. На вулицi вона боялася його носити.
У схованцi, виявленiй капiтаном Андрiйком, цього коштовного персня, сережок з дiамантами та перснiв з рубiнами не було. Певно, що їх зняв iз своєї жертви вбивця...
- Вона до вас прив'язалася i, очевидно, довiряла?
- У неї бiльше нiкого не було.
- А племiнницi? Все-таки рiдна кров.
- Вона їх побоювалася.
- Чому?
- Спадкоємцi завжди нетерплячi. Хоч грiх так думати на людей.
- Гм, - зауважив Спiвак.
- Я так думаю. Покiйна знала, що я не чекаю вiд неї нiчого. Навпаки. У мене, крiм неї, пiсля чоловiка нiкого не було. Як у багатьох старих пенсiонерок. А ви повиннi розумiти, що таке самотнiсть, яка кiстлявою рукою щодня душить тебе за горло, викликаючи сльози на очах.
Спiвак знову подумав про психологiчне тяжiння бiдних iнтелiгентiв до бiльш щасливих багатих людей, i не тому, що чекали вiд них якихось подачок, Тут справа була глибша: недосяжне для них багатство притягувало магнiтом, кидало вiдблиск i на них, тiльки вiдблиск, але й цього було досить. Вони опиралися цим моральним путам, пiдсвiдоме боролися з ними, терпiли поразку i потай не любили своїх бiльш обласканих долею друзiв. Щось тут було вiд мазохiзму, коли любиш через ненависть i ненавидиш люблячи.
- Мене все-таки цiкавить, чому ви сказали: "рано чи пiзно це могло статися", маючи на увазi убивство. Людмилi Гальчинськiй хтось погрожував, нападав на неї? - спитав Спiвак.
- Нi, таких випадкiв, наскiльки менi вiдомо, не було.
- Чого ж у вас виникло таке побоювання?
- Людмила Йосипiвна, земля їй пухом, була дуже обережна. Вона i на мене сердилася, коли я приходила без попередження. Перед тим, як прийти, мусила дзвонити з дому i сказати, коли приблизно буду. Чужому вона нiколи не вiдчинила б i не пустила б у хату... Але був виняток - її коханцi. Тут вона просто дурiла - прости господи! - i втрачала будь-яку обережнiсть... Я їй не раз казала: "Вони тебе погублять", звичайно не маючи на увазi, що вб'ють. Я говорила про душу. Людмила Йосипiвна не була скупою, особливо для себе... Все, що їй хотiлося, купувала не торгуючись. Так само нiчого не шкодувала коханцям...
- В її роки... - не стримався Андрiйко.
- Так, в її роки, - пiдтвердила Шумейкова. - Я казала: побiйся бога, ти немолода, спокутуй грiхи.
- Ви вiруюча?
- Так.
- А вона?
- Ворог божий, - Шумейкова перехрестилася, - весь час спокутував її. Яка вже тут вiра!
- Ви хотiли навернути її до вiри?
- Я сподiвалась врятувати її душу.
- На цьому й трималися вашi взаємини?
- Часом вона прислухалася до моїх слiв. Поки не приходив черговий спокусник. I тодi знову кидалася у грiх содомський. А я знову молилася за неї i сподiвалася, що господь прийде на помiч.
- Вона платила їм грошi?
- Здається. Або давала подарунки. Точно я не знаю.
- Скажiть як лiкар: чим пояснити таку пiдвищену хтивiсть, можна сказати, старої бабусi... - поцiкавився радник юстицiї.
- Ну, не "старої бабусi", - нiби образилася за покiйну i, певно, трохи за себе Шумейкова. - Пiдвищена статева потреба викликана була якимсь порушенням гiпофiзу. Є порушення, якi роблять людину сексуальним маньяком, здатним на все заради задоволення своєї жаги. Але не можна усе списувати на природу, на її недосконалiсть чи похибки; - людина повинна стримувати свої пристрастi i не пiддаватися дияволу, прости господи, - знову перехрестилася Ганна Миколаївна.
- Ви знали всiх її коханцiв?
- Нi, вона i вiд мене ховалася. Я ж кажу, часом у неї прокидалася совiсть, i вона соромилася мене. А коли траплялася бiда - признавалася i просила допомоги. Три роки тому бог її покарав i вона лежала у венлiкарнi з гонореєю...
- Ви нiколи не питали, звiдки в неї таке багатство?
- Нi. Вона все одно не сказала б.
- Коли ви востаннє бачилися з нею?
- Це було у недiлю, вiсiмнадцятого грудня...
- У вас тодi нiщо не викликало пiдозри? Вона, наприклад, не говорила, що чекає когось у гостi?
- Нi... Але гостi чи гiсть у неї були. Я їй подзвонила у наступний четвер, щоб домовитися про зустрiч у суботу. Але розмова не вiдбулася... Власне, почалася i обiрвалася. - Шумейкова потерла долонею лоба, нiби тiльки зараз щось втямивши. - Сталося так, сказала далi чiтко i визначено. - Дзвоню. Людмила Йосипiвна бере трубку, я говорю, вона слухає, i раптом чую, як дзвонять їй у дверi. Людмила Йосипiвна каже менi: "Хвилиночку. Почекай" - i, певно, кладе трубку бiля телефону. Потiм я чую у трубцi її радiсний скрик: "О, як давно я тебе не бачила!.." Далi слабкий шум розмови - i раптом якийсь короткий гуп, так наче щось упало. Людмила Йосипiвна до телефону бiльше не пiдiйшла. Я довго чекала. Потiм лiнiя обiрвалася, очевидно, трубку було покладено на важiль апарата... Я вирiшила, що завiтав хтось iз її коханцiв i їй уже не до мене.
- I вас не здивувало, що Людмила Йосипiвна, не закiнчивши з вами розмови, не передзвонила вам згодом?
- Нi.
- Ну, гаразд, того дня не зателефонувала. Але минув другий, третiй, нарештi четвертий день...
- Я пробувала подзвонити їй на другий день, але вона трубки не взяла.
- Це не викликало у вас тривоги?
- Нi. Я нiчого такого не подумала... Вона взагалi була людиною не дуже врiвноваженою, частенька на неї находила нудьга, вона називала це "англiйський сплiн". Тодi цiлий день валялася у лiжку, гризла насiння i не вiдповiдала на дзвiнки.
- Гаразд. Давайте ще раз уточнимо дату, коли ви востаннє розмовляли з Гальчинською, - попросив Спiвак.
- Це було у четвер.
- Двадцять другого грудня?
- Так.
- О котрiй годинi?
- Десь пiдвечiр. Може, близько шостої. У кожному разi, надворi вже по-зимовому стемнiло.
- Можливо, її убито саме в цей час, - спiвчутливо промовив капiтан Андрiйко.