- Колосальна робота!
- "Така наша доля, мiй любий козаче", - продекламував слова з вiдомої пiснi Спiвак.
- Знаєте, Петре Яковичу, як хочете, а менi у головi, як кiлок, стирчить iще й отой есесiвець, що на фото. Це ж треба зберiгати це фото! Виходить, у вiйну Гальчинська була мiцно зв'язана з окупацiйною адмiнiстрацiєю, а може, й з гестапо. Поцiкавимось у комiтетi, можливо, щось є у них в архiвi. Проте трагедiя Гальчинської, менi здається, не вiдгомiн далеких часiв, а подiї сучаснi. Але, звичайно, перевiрити не завадить... Петре Яковичу, - раптом благальним тоном звернувся до капiтана Спiвак, - подзвонiть, будь ласка, чи вiльна чергова машина? Якби пiдкинули мене до прокуратури, я був би вдячний...
11
Раух не з'являвся два тижнi. Навiть не подзвонив. Люцiя не знала, що думати. Для чого тодi клопотався, щоб їй дозволили користуватися домашнiм телефоном, який з вересня мовчав? Сама вона не мала кому дзвонити, дiвчата з її курсу розлетiлися хто куди, та й телефони у киян, крiм кiлькох чиновникiв, що пiшли працювати до нiмцiв, в управи, полiцiю тощо, були вiдключенi з мiської мережi.
Проте телефон в її квартирi ще жодного разу не задзвонив. Перевiряючи лiнiю, вона знiмала трубку, слухала гудок i, переконавшись, що телефон працює, нервово клала її назад. А їй було чого нервувати: дивись, пошлють Курта кудись в iнше мiсто, бо фронт весь час рухається вперед, i без його пiдтримки вона стане беззахисною перед суворою дiйснiстю. Гауптштурмфюрер не з'являвся й у кафе, i Люцiя заспокоювала себе тим, що перед Новим роком у нього багато роботи.
Цього пiзнього вечора Люцiя прийшла з "Едельвейса" вкрай роздратована, втомлена, якась зiв'яла. Позначалося нервування в останнi днi, важка робота: наближалося нiмецьке рiздво - вайнахтен - i в "Едельвейсi" хоч i не збiльшилося вiдвiдувачiв, але пили вони, горлали якнайдужче, вiтаючи один одного з близьким рiздвом, з наступним Новим роком, з надiями на перемогу. Голос Люцiї тонув у тому галасi, офiцери слухали не так її, як самих себе, i вона не могла їх перекричати, вiд задимленого повiтря у кафе у неї пiд кiнець вечора стало дерти у горлi. Злякано думала, що навiки загубить тут голос, який вже тодi оперний! Але хоч-не-хоч мала спiвати.
Роздягнувшись, Люцiя запалила примус i поставила у каструлi молоко - склянка теплiї о молока заспокоїла б її горло.
Раптом Люцiя почула шарудiння бiля вхiдних дверей i м'яке клацання замка. Вона злякалася. Вiд природи ляклива, останнiм часом мiсця собi не знаходила.
"Курт?"
Ключi вiд дверей мав тiльки вiн. Але все одно боялася: "А якщо це - "той"?"
"Тi" здатнi на все. Кiлька днiв тому її наздогнав на Малiй Пiдвальнiй молодик у подертому ватнику i облiзлiй кролячiй шапцi. Порiвнявшись, вiн тихо промовив: "Можеш спокутувати грiх перед Батькiвщиною. У тебе є радiо, ми знаємо, i ти запишеш Москву, Левiтана..."
Люцiя вiдсахнулася вiд нього.
"Ми ще зустрiнемось", - кинув вiн i миттю сховався в якомусь пiд'їздi.
Вона пришвидшила крок, її колотило. "Батькiвщина?! А що їй дала та Батькiвщина?.."
Зараз, стоячи у коридорi, вона вiдчула таке ж сполохане серцебиття: "Може, це не Курт, а добираються "тi"? Курт нiколи так довго не морочиться iз замком. Це вони пiдкинули менi паскудну листiвку, ловлять на вулицi i загрожують!"
Вона сторожко стежила за дверима. I враз вiд серця вiдлягло: на порозi посмiхався Курт з великою картонною коробкою у руках.
Люцiя кинулася назустрiч, щоб обiйняти, та вiн тицьнув їй у руки коробку i, звiльнившись, став роздягатися. Повернувшись хутко у коридор, Люцiя встигла перехопити з його рук чорне, облямоване хутром пальто i повiсити на вiшалку. Не пускаючи в кiмнату, зависла на гостевi. Ах, як вона скучила за своїм любим Куртом, уся змучилась, не знаючи, що з ним, де вiн! А вiн такий жорстокий: нi разу не подзвонив. Навiщо тодi їй телефон?! В цю мить їй забулися i косi погляди сусiдiв, похмурi обличчя знайомих людей, погрози лiсовикiв. Бiля Курта вона почувала себе в захистку вiд суворого життя. У дитинствi, - минав їй дванадцятий чи тринадцятий, - холодної дощової осiнньої днини вона, стежачи бiля вiкна за краплинами, що, мов сльози, збiгали вниз по шибцi, вiдчула, як раптом стислося серце. Сама вона була у теплiй хатi, свiтлому захистку, а надворi лютувала осiнь i вiяло близькою зимою, їй подумалось, як гарно, що в неї є сильнi, всемогутнi батьки. Це ж вони сховали її вiд холодного дощу, вiд погроз зими, коли усе покривається снiгом i навiть пташки на знаходять пiд ним собi їжi. А що, коли несподiвано раптом батьки помруть, що буде з нею? Адже сама вона не зможе добути собi нi тепла, нi кусня хлiба...
При цiй думцi її наче обiлляло тим холодним дощем, що сiявся за вiкном.
Може, це прокинувся прадавнiй страх перед жорстокою природою, коли людина iще не навчилася зогрiвати себе вогнем, клякла восени i збирала взимку коренi пiд холодним снiгом...
I в душi її зажеврiло тепле, як нiколи, почуття до батькiв. Як добре, що вони в неї є, як добре, що вони житимуть ще довго-довго!
Уже давно звик той дитячий страх, уже не потребувала допомоги батькiв, якi жили на далекiй Донеччинi i долi яких тепер не знала.
I от цiєї страшної воєнної осенi, що промчала над нею з громом гармат, бомбових вибухiв, розстрiлами, рiками кровi, вона знову, як у дитинствi, вiдчула себе слабкою, беззахисною, i єдиною надiєю у неї став Курт.