По-перше, мала чи не мала дана особа достатнi причини, щоб наважитися на злочин, по-друге, чи була в неї реальна можливiсть здiйснити свiй намiр, i, по-третє, чим доведено, якi факти свiдчать, що цей намiр було здiйснено. Радник юстицiї брав данi кожного пiдозрюваного i примiряв до цих трьох визначених ним рамок.
Насамперед племiнницi Людмили Гальчинської - Оксана Гальчинська i Олександра Хоменкова. Спiвак уявив собi цих молодих жiнок, їхнi обличчя, коли сказав їм, що тiтку було убито... Вiн не мiг уявити собi конкретну подiю, картину, як iз викривленим вiд лютi i власного страху обличчям одна або друга жiнка б'є молотком по головi тiтку, яка повернулася спиною.
Але... достатнi причини? Були. Спадщина. Зажилася тiтонька iз своїми дiамантами, а тут нелегкi життєвi проблеми, дiти. I чи не найбiльше у цей час, в кiнцi року, про багатство могла мрiяти Оксана Гальчинська, бо, певно, тiтка сказала, що спадщина переписана на неї.
А чи не могла це вчинити не Оксана, а саме Хоменкова, образившись на тiтку, помщаючись їй? Певно, що нi, - за життя тiтки Олександра ще могла сподiватися на чергову примху старої, коли та раптом перепише заповiт на неї.
Чи мали племiнницi, одна й друга, реальну можливiсть здiйснити такий злочинний намiр? Певно, що мали, - i разом, i кожна окремо. Адже були вхожi до тiтки так само, як, мабуть, i їхнi чоловiки, хоч тiтка не любила i не пускала їх до себе.
Але, головне, якi факти свiдчать, що вони здiйснили такий намiр? Якi докази?
А доказiв у слiдчого не було, хоч оперативники на чолi з капiтаном Андрiйком шукали їх.
Пiдозру на масажистiв оперативно-слiдча група, детально перевiривши їхнє алiбi: i в лiкарнi, i з виїздом на Закарпаття, повнiстю вiдкинула. Нi один, нi другий двадцять другого грудня не могли бути у Людмили Гальчинської. Так само детально допитали майже всiх, чиї адреси, телефони i прiзвища Спiвак i Андрiйко знайшли у записних книжках убитої. Це була нелегка, копiтка робота, але вона дала можливiсть виключити з розшуку i слiдства багатьох зайвих людей, що звужувало напрям дiї i залишало одну-двi версiї, на розглядi яких зосереджувалися усi зусилля.
Тепер, крiм усього, залишалися ще столяр рембуду i невiдомий "С".
Не встиг Спiвак обмiркувати усi пiдходи до цих версiй, як у дверi несмiливо постукали. Стук був тихий, але, певно, людини, яка знала дещо про дверi. Вiдвiдувач стукав не у площину дверей, на якi було набито ледерин, а по одвiрку, i радник, здогадався, що це прийшов столяр.
- Увiйдiть! - гукнув вiн. Дверi повiльно прочинилися.
- Ага, нарештi! - гримнув Спiвак, чим, певно, налякав Бородiя, який зупинився, не зачиняючи за собою дверей i мнучи у дверях шапку. Обличчя його, повне, з трохи лапатим носом, досить зморшкувате як на порiвняно нестарi роки, трохи брезкле, як у п'яничок, було збентежене.
- Ви мене викликали? - спитав, витягаючи з кишенi пальта зiбгану повiстку.
- Ви - Бородiй?
Той кивнув.
- Проходьте ось сюди. Сiдайте. Можете роздягтися.
Столяр обережно сiв на один iз стiльцiв навпроти слiдчого, на другий поклав шапку, пригладив долонею чуб, але роздягатися вiдмовився.
- Ви знаєте, чому вас викликали до прокуратури?
- Нi, не знаю.
- Гаразд. Напишемо протокол. - Спiвак узяв ручку. - Ваше прiзвище, iм'я та по батьковi!.. - Заповнивши анкету, радник юстицiї промовив: - Я, слiдчий прокуратури Спiвак, буду допитувати вас як свiдка у справi вбивства Гальчинської Людмили Йосипiвни.
Бородiй витрiщився на слiдчого. Обличчя його не почервонiло, не взялося плямами, а стало якимсь суцiль сизим, аж наче чорним, i на ньому виразно видiлилися голубi, як у дитини, очi.
- Та ви що! - нарештi спромiгся видушити з себе столяр. - Я її не вбивав, боронь боже!
- А ми цього не стверджуємо, - заспокоїв його Спiвак. - Ми вас поки що допитуємо як свiдка. Поки що, - пiдкреслив вiн. - А що далi? Все буде залежати вiд ваших щирих, правдивих i повних вiдповiдей на мої запитання. - Ви знали Гальчинську Людмилу Йосипiвну?
- Так. Знав.
- Коли i як ви з нею познайомились?
- Гнилi рами мiняв на вiкнах.
- Вона вас сама запросила?
- Нi, по плану. Будинок старий, все погнило. Мали зробити повний ремонт, вона вiдмовилась.
- Коли це було?
Бородiй на мить замислився:
- Шiсть рокiв тому. Приблизно.
- Ну, помiняли рами i бiльше не бачили її?
- Бачив, аякже.
- Ви що, подружилися?
- Та як сказати, - столяр опустив очi.
- Ну!
- Хороша людина була, дуже гостинна. Воно, коли у людей робиш, кожний господар пляшку поставить, але Людмила Йосипiвна серед усiх - найщедрiша..
- В чому ж її щедрiсть була?
- Ну, зайдеш по дорозi, завжди пригостить.
- Поставить пляшку?
- Еге ж.
- Ну, поставить, вип'єте... До речi, - мовби згадавши, що саме треба спитати, сам себе перебив слiдчий. - А чого, власне, вона мала вас пригощати? Зробили ви їй новi рами, поставила вона пляшку чи якiсь грошi дала - i квит! Ви щось iще робили для неї, якiсь послуги надавали?
- Та нi.
- Вона пригощала вас, чужу людину, просто так?
Столяр мовчав.
- Чи, може, все-таки за якiсь заслуги?
Столяр i далi не пiднiмав голови, а Спiвак продовжував його терзати.
- Значить, надумали - зайшли. "Здрастуйте". - "Здрастуйте". А вона зразу ж: "Сiдайте, дорогий гiсть, до столу, ось вам пляшка, ось закуска". Так? Може, ви її родич?
Бородiй похитав головою.
- Ну, а що далi? - настирливо питав радник юстицiї. - Ну, Василю Вiкторовичу...
Почекавши кiлька секунд, Спiвак знову:
- Ви що, випивали, а тодi подiймалися i йшли собi?
Нi, з цього свiдка важко щось витягти. Але Спiвак мав неабияку практику.
- Майте на увазi, громадянине Бородiй, ми все знаємо. I питаємо виключно, щоб переконатися, що ви людина чесна, правдива i нiчого вiд слiдства не приховуєте. Ви зрозумiли, вас допитують у справi вбивства вашої знайомої Гальчинської. Це не жарт, це не про крадiжку яких-небудь табуреток йдеться... Так що нiчого справляти мовчанку. Ви знали, ще Людмила Гальчинська людина багата? Ви бачили на нiй дорогоцiнностi?
Бородiй засовався на стiльцi, скинув на слiдчого зляканi очi.
- Бачив.
- Вони вас зацiкавили?
- Та ви що, хiба я баба?! Нащо вони менi?!
- Ну, про те "нащо" чи "не нащо" поговоримо далi. А зараз повернемось, - на язицi крутилося Ковалеве "до наших баранiв", але досить того, що Андрiйко де треба, де не треба встромляє цю приказку, - повернемося до попереднього, - закiнчив вiн фразу. - Якi були у вас взаємини з Людмилою Йосипiвною? Ви її любили?