Проте як пояснити таке прохання?
Адамадзе кляв себе, що не здогадався пiд яким-небудь приводом ранiше забрати Апостолова з лiкарнi. Чорт iз ним, посадив би в хатi, доглядав би i, дивись, витяг би з нього, що треба. Але хто мiг подумати, що ця акцiя вiдбудеться так швидко i так несподiвано.
"Сказати гауптштурмфюреру, що це мiй тесть? - гарячкове мiркував Адамадзе. - Нi, - вирiшив вiн, - не допоможе!"
"Вiдкритися Рауху i подiлити скарб?!"
"Неможливо. Забере все i застрелить".
"Нi, не знищить, принаймнi попервах. Йому потрiбен буде зацiкавлений помiчник".
"А потiм усе одно кiнець! Вiд гауптштурмфюрера нiкуди не втечеш, не сховаєшся. А накладати головою не варто, навiть заради мiльйонiв. Що ж робити?"
Цiлком вiрогiдно, що Раух такий фанатик нацiї, який вiдмовиться вiд власного щастя на користь Гаймат i Гiтлера. Тодi вiн офiцiйно органiзує розшуки, сподiваючись в разi удачi на ще один хрест i пiдвищення по службi... А вiн, Адамадзе, залишиться нi при тих нi при сих. I мовчатиме, бо, як тiльки розкриє рота, той самий Раух негайно його знищить.
"Що ж робити?!"
Побачивши, що з лiкарнi строєм, покрикуючи, есесiвцi уже виводять першу партiю хворих у лiкарняних халатах, що, загуркотiвши мотором, один iз фургонiв пiд'їхав упритул до ганку, щоб хворi прямо з дверей лiзли в нього, Адамадзе зовсiм розгубився. Вiн кинувся до фургона, хоч мiсце його було бiля брами i машин, i почав зазирати в обличчя хворих, якi покiрно, навiть поспiхом залiзали у черево фургона, куди не проникав пронизливий вiтер i тому там було трохи теплiше, нiж надворi. Апостолова серед них не побачив.
Та ось вiд'їхав перший фургон, поступаючись мiсцем бiля ганку наступному. Друга машина... третя... Усе вiдбувалося швидко, чiтко, тихо, навiть буйнi хворi у гамiвних сорочках iз зав'язаними ззаду рукавами не дуже огризалися.
I нарештi... Адамадзе спочатку бiльше iнтуїтивно вiдчув, нiж побачив, що до чергового фургона залазить колишнiй банкiр.
Не тямлячи, що робить, - будь що буде! - вiн кинувся до приступки, на яку вже пiднявся Апостолов, збираючись гулькнути у затишок фургона, i стягнув його вниз. Посадка затрималася.
- Век! - загорлав на Адамадзе есесiвець, що стежив за посадкою. Але в цей момент iз сусiднiх дверей разом з лiкарями вийшов гауптштурмфюрер Раух i наблизився до машини. Вiн теж спочатку не втямив, що вiдбувається, чому полiцай витягає з юрби божевiльного замiсть того, щоб заштовхнути його в фургон.
Адамадзе виструнчився перед Раухом.
- Гер гауптштурмфюрер, це - банкiр, - показуючи на Апостолова, забелькотiв вiн ламаною нiмецькою мовою. - Розумiєте - банкiр, дiаманти, золото, сапфiри, долари, стерлiнги, марки.
Раух пiдозрiло глянув на Адамадзе, певно, у нього промайнула думка: чи не треба й цього полiцая, який, здається, теж збожеволiв, вкинути до фургона? Але слова "гольд", "дiаманти" пробилися до його свiдомостi. Вiн змахнув рукою есесiвцю бiля машини - продовжуйте посадку! - а сам, освiтивши Апостолова потужним лiхтарем, пильно подивився на невисокого, худорлявого дiдка, що тремтiв вiд холоду у своїй тоненькiй лiкарнянiй пiжамi.
- О, банкiр?! - перепитав Раух Адамадзе.
- Так, так гер гауптштурмфюрер.
- Вiн має скарб?
Раух наказав Адамадзе вiдiйти вiд фургона. Ведучи за собою Апостолова, той рушив за гестапiвцем.
- Ну, - грiзно спитав полiцая Раух, вiдiйшовши подалi вiд тих, хто мiг почути їхню розмову.
- Гер гауптштурмфюрер, цей чоловiк пiсля революцiї сховав значнi скарби. Вiн був керуючим великого банку у Харковi i рятував цiнностi вiд бiльшовикiв. I знає мiсце тiльки вiн.
- Хе-хе! - пхинькнув Раух. - Що може знати божевiльний?!
- Я сподiваюсь розговорити його. А якщо вiн зараз пiде, - Адамадзе затримався, пiдбираючи слово, - за наказом...
- Гм, - гмукнув гестапiвець. - Зрештою, це нiколи не пiзно... А звiдки ти знаєш про це?..
- Я був знайомий з ним ще в громадянську вiйну в Росiї, я дружив з його дочкою Клавою, точнiше, був її нареченим, отже, законний спадкоємець...
- Законний навряд, - посмiхнувся Раух. - Але оскiльки бiльше спадкоємцiв немає, будемо так вважати. Отже, де скарб? Кажи швидше, менi нiколи!
- Цього я точно не знаю. Маю деякi плани, але їх треба уточнити. Я сподiваюсь i на нього, - кивнув на Апостолова, що мовчки видирався з мiцної руки старшого полiцая.
Гауптштурмфюрер гукнув у нiч, i до нього пiдбiг водiй у формi солдата СС.
- Обох до мене, - наказав Раух, кивнувши на Адамадзе i Апостолова. - У вартiвню.
Солдат повiв їх до машини гауптштурмфюрера. Адамадзе впихнув хворого у легкову БМВ, сiв поруч, i автомобiль покотився до центру мiста, їм навздогiн гарчали мотори фургонiв, що виїжджали з подвiр'я лiкарнi. Останнє, що Адамадзе почув, коли сiдав у БМВ, був рiзкий вигук гауптштурмфюрера: "I персонал теж! Вони такi ж, як i їхнi пацiєнти!" Перед очi нiби став головний лiкар з його пташиним обличчям i гострим, пiдозрiливим поглядом. Майнула думка, що народилася у душi, вдячнiй цiєї хвилини до Рауха, - гауптштурмфюрер завжди має рацiю.
Гауптштурмфюрер, повернувшись у гестапо, не вiдразу зайнявся Адамадзе i Апостоловим. Певно, у нього були бiльш нагальнi справи. Князь не знав, що думати, замкнений на кiлька годин разом iз божевiльним. Що може вигадати витончений садистський розум гестапiвця, передбачити вiн не мiг.
Та ось клацнув замок у камерi, i мовчазний солдат коротким рухом правицi наказав йти за ними: "Ком!"
Коридором, яким вони йшли до кабiнету Рауха, назустрiч рухалось двоє: попереду, похитуючись, якийсь закривавлений чоловiк, за ним - чорний солдат. При їхньому наближеннi конвоїр зупинив побитого i штовхнув його лицем до стiнки.
Адамадзе зрозумiв, що це допитували якогось пiдпiльника чи партизана. Останнiм часом, немов прокинувшись вiд шоку, у мiстi заворушилися пiдпiльнi групи, з'явились на базарах у кошиках покупцiв закличнi листiвки про опiр окупантам, лiпилися i на мокрих стовпах, на стiнах будинкiв, почалися пожежi на залiзницi, в майстернях. З Берлiна наказали негайно покiнчити з цим.
Гестапо лютувало, перепадало й полiцiї, яка з нiг збилася, шукаючи по мiсту "листонош", виявляючи саботажникiв.
Самого Адамадзе цi справи не хвилювали. Звичайно, стовбичити холодними чорними ночами десь на посту чи патрулювати вулицями, проводити облави, чекаючи кулю з-за рогу, було не дуже приємно. Але вiн сприймав цi тяготи i небезпеку як видатки великої мети, заради якої переплив океан i, ризикуючи життям, протюпав через вогненний фронт аж сюди, до Києва. Його цiкавив тiльки апостоловськiй скарб, притягував, як магнiтом. Вiн забрав усi його думки, ввижався i вдень, i вночi розсипами слiпучих камiнцiв, золотих монет i раритетiв, з яких кожен може забезпечити пiсля вiйни розкiшне життя.