Полковник поквапливо минав коридор, в кiнцi якого були сходи на другий поверх. Вiн щойно прогулявся ожилим, передвесняним мiстом. Навiть у кам'яних джунглях вiдчувався подих близької весни. Вiтри з Атлантики i Середземномор'я несподiвано принесли рiзке потеплiння. Небо стало високим i синiм. Неприбраний за зиму снiг на вулицях став сiрим, дiрчастим i осiв, заспiвали струмочки, заметушилися, зацвiрiнчали горобцi, ожили дерева обдуренi раннiм теплом, i на гiлочках їхнiх набубнявiли бруньки. Та найбiльше наближення весни вiдчувалося у повiтрi. Воно стало запашним, з присмаком чогось п'янкого. З кожним ковтком його у грудях ставало легше, на душi безжурно i безтурботно. Пiсля такого свiтлого ранку хирлявi постатi у темному коридорi здалися Ковалю тiнями з потойбiчного свiту. "Що завгодно, - подумалося Дмитру Iвановичу, - тiльки не завершити ось так життя". I його знову штрикнула болем згадка про Наталку, якiй присвятив мало не все життя i яка, виїхавши, вiдчужилася вiд батька, покинувши його повнiстю на пiклування Ружени.
Долаючи неприємне почуття, Коваль пройшов коридором i пiднявся на другий поверх, вiдшукуючи потрiбну кiмнату.
Бiля дверей кiмнати, де жив Адамадзе, полковник зупинився. З-за них долiтав тихий дзвiн гiтари i хрипкий голос старого грузина. Коваль прислухався.
"Мелькают Арбатом знакомые лица, - спiвав Адамадзе, - цыганки проносятся в снах. Подайте бокалы, поручик Голицын, корнет Оболенский, налейте вина..."
Дмитро Iванович потоптався бiля дверей, не хотiв заважати, розумiв, що старому зараз не до нього. Вирiшив дочекатися кiнця пiснi.
"Четвертые сутки пылают станицы, - тим часом долiтало з кiмнати. - Потеет дождями донская земля. Не падайте духом, поручик Голицын, корнет Оболенский, седлайте коня..."
Однак з сусiдньої кiмнати вийшло двоє дiдiв iз свiтлим пушком на головi, схожих на близнят, i Ковалю стало незручно стовбичити пiд дверима. Вiн постукав i вiдчинив дверi. Адамадзе був сам у кiмнатцi, яка вiдразу неприємно вражала: сiрi, без шпалерiв, поквацянi колись невиразною фарбою стiни, якi взялися плямами, єдине брудне вiкно, вичовгана ногами пiдлога з такими чорними, затертими маленькими килимками бiля кожного з двох лiжок, нiби вони лежали на цьому мiсцi вiд часiв потопу. Тiшили око тiльки кольоровi фотографи, розвiшанi над одним лiжком, та горщик iз невеликим зеленим кактусом на пiдвiконнi.
Вiн сидiв на лiжку, застеленому сiрою картатою ковдрою, якi можна побачити тiльки в казенних мiсцях, i, схиливши голову, сумно перебирав струни гiтари. Побачивши Дмитра Iвановича, вiдклав гiтару i здивовано промовив:
- Ви?.. - I вiдразу додав: - Дуже добре, що прийшли. Думав, бiльше вас не побачу... А нам треба ще раз поговорити... Сiдайте на оце лiжко, - показав на друге лiжко, що стояло навпроти. - Стiльцi розвалилися, забрали на ремонт. А сусiда звечора гостює в онукiв...
У Коваля тьохнуло серце. Дивись, Адамадзе i розповiсть йому щось важливе.
Проте старий грузин не продовжив своєї думки. Мовчки знову взяв гiтару i, схилившись над нею, став пощипувати струни; здавалося, вiн вiдразу й забув про Коваля.
Пролунав акорд, i хрипко, з викликом у голосi Адамадзе заспiвав:
"А кони все ближе проносятся к Яру. В аллеях цыганки встречают рассвет... А в комнатах наших сидят комиссары й девочек наших ведут в кабинет..."
Полковник терпляче слухав.
"Ах, русское солнце, великое солнце, - спiвав далi Адамадзе. Корабль "Император" застыл, как стрела. Поручик Голицын, а может, вернемся? Зачем нам другая, чужая земля?!."
Раптом старий обiрвав пiсню, поклав долоню на струни, припиняючи їхнє рокотання. На очах у нього були сльози.
- Ось так, полковнику, - скрушно промовив вiн.
Коваль пильно поглянув на Адамадзе i нiчого не вiдповiв. Вiн розумiв його.
Перемiтати себе, Адамадзе знову торкнувся струн: "О ты, синее небо России, никогда не расстанусь с тобой. И березки, как девки босые, на прощанье мне машут рукой... Без тебя я ничем не утешусь, пропаду без тебя, моя Русь! Вот вам крест, что я завтра повешусь! А сегодня я просто напьюсь..." Старий неквапом оглянувся на тумбочку, що стояла мiж лiжками, мовби шукав на нiй склянку з вином.
- Та годi про це... Даруйте, не можу без слiз, - промовив вiн, витираючи долонею очi. - Що то старiсть... Крутила мною доля, як чорт свiтом! Колись я боявся смертi, а тепер знаю - немає нiчого бiльш страшного, нiж саме життя. Особливо таке, як було у мене. - Вiн сумно повторив речитативом: - "Ах, русское солнце, великое солнце! Уже не изменить нам курс корабля!.." I наостанку доля жорстоко поглузувала з мене, Дмитре Iвановичу, дозвольте вас так називати.
Коваль кивнув.
- Дуже жорстоко, - повторив Адамадзе. - Щоправда, цього разу вже востаннє. - В очах старого спалахнув божевiльний вогник. - Вона завжди знущалася з мене... Бачила, як бився я в життi, як риба об кригу. I смiялася з моїх жалюгiдних силкувань, щоб наприкiнцi приготувати пекельний подарунок... Ви думаєте, я не знаю, що залишилося менi кiлька днiв, ну, мiсяць... Я зумiв зазирнути в лiкарнi у свою iсторiю хвороби... Спасибi вам, Дмитре Iвановичу, за пiклування, але запiзно... Довго чуже мiсце у цiй богадiльнi я не займатиму... I ця гiтара знову повернеться на своє запилене мiсце у кiмнатi вiдпочинку i теж забуде мене... Я ось що хотiв, Дмитре Iвановичу. - Адамадзе замовк на кiлька секунд. - Насамперед вибачитися перед вами за брехню. Я правди не сказав, коли знайшли мене на садах. Моя легенда була тiльки схожа на правду, але не правда...
Коваль хотiв зауважити, що вiн про це здогадувався, але стримався.
- Розповiдь буде довгою. Майте на увазi, ви перша i єдина людина, якiй я все розповiм. Не криючись... Як на сповiдi. - Адамадзе гiрко посмiхнувся. - Нiколи не подумав би, що доведеться сповiдатися не пастирю, а полковниковi радянської мiлiцiї! Несповiдимi шляхи твої, господи!.. То з чого почати? - припинивши свої ламентацiї, замислився старий грузин. - Почнемо, мабуть, з Канади... Нi, краще з Апостолова. Я тодi збрехав вам. Знав я Павла Амвросiйовича Апостолова, знав! Бiльше того, залицявся до його дочки Клави i збирався пiсля випуску з училища одружитися. Жив я тодi у Харковi, вчився у юнкерському... Але почалася революцiя. Я достроково одержав чин пiдпоручика-артилеркста i став воювати проти бiльшовикiв. Потiм страшна голодна емiграцiя: Константинополь, Бельгiя, Конго i нарештi - Канада. Там я зустрiв людину на прiзвище Гущак. Ви, звичайно, не чули про такого, хоч у свiй час вiн гримiв на Українi.