- Чув, чув, - посмiхнувся полковник.
Адамадзе здивовано витрiщився.
- Чув, чув, - повторив Коваль. - Розповiдайте далi, Антоне Нодаровичу.
- I про Апостолова знаєте, i про Гущака! - пробурмотiв грузин. - Дивовижно. Виходить, я вам не вiдкрию якоїсь таємницi, якщо скажу, що повернувся в Європу i записався у нiмецьку армiю, щоб потрапити сюди i знайти скарб Апостолова... Менi про iсторiю банку розповiв сам Гущак, з яким я товаришував. Правда, вiн нiзащо не хотiв точко назвати мiсце сховки, бо й сам збирався повернутися i розкопати.
- Вiн таки повернувся, - сказав Коваль. - I загинув по дорозi до сховки тут, пiд Києвом, на станцiї Лiсовiй.
Адамадзе знову здивувався.
- Виходить, у нього були двi сховки?
- Андрiй Гущак приїхав до Києва, бо тут у нього жили невiстка i онук... I спочатку, очевидно, поїхав перевiрити ближчу, в якiй були паперовi грошi, векселi i фальшивi дiаманти - стрази. На той час її уже випадково виявили будiвельники.
Коваль на щирiсть вiдповiдав щирiстю.
- Он як! - похитав головою Адамадзе. - Хитрун! Виходить, вчинив так, як колись фараони: в пiрамiдi влаштовували два поховання - одна камера справжня, з тiлом i коштовностями царя, а друга фальшива, яка вiдводила грабiжникiв.
- Найчастiше злодiї розкривали обидвi, - зауважив Коваль.
- Так i в цьому випадку сталося. Основна сховка була у Вербiвцi пiд Харковом.
Адамадзе докладно розповiв про свою епопею в окупованому Києвi, про кафе "Едельвейс", Люцiю i гауптштурмфюрера Курта Рауха, про врятування Апостолова вiд знищення есесiвцями.
- Ми довго морочилися iз старим, - згадував Адамадзе, - але нiчого витягти з нього не могли. Та коли вiн якось пробурмотiв "Вербiвка" i я зв'язав це з так само випадково зроненим "Вербiвка" Гущаком у Канадi, то припустив, що треба шукати село або хутiр iз такою назвою...
- А де мiг Раух переховати знайденi ним i вами цiнностi? - спитав Коваль. - Як ви думаєте, Антоне Нодаровичу?
- Де? Оце головне питання... Нi у службовому кабiнетi в гестапо, нi в своєму особнячку вiн не сховав би. Гауптштурмфюрер, звичайно, велике цабе, але й над ним стояли. За їхнiми законами, мав би знайдене вiдразу передати державi. Було б йому непереливки, якби в нього знайшли сховане. Довелося б спуститися у той самий пiдвал в гестапо, де допитували, тiльки вже не господарем... Не забувайте, що вiн i мене боявся. Не будучи до кiнця впевнений, що я розбився на смерть, боявся, щоб я не написав донос його начальству... Як не крути, а за елементарною логiкою, мав би сховати у такому мiсцi, де не шукали б i яке мiг би легко контролювати.
- Так, так... - погоджувався Коваль, чекаючи дальших мiркувань Адамадзе i вже здогадуючись, куди той веде. - Маєте рацiю, Антоне Нодаровичу... Та чи була в нього така сховка у чужому, окупованому мiстi?
- Гадаю, була. Ймовiрно, у коханки, Люцiї.
- Тобто Людмили Гальчинської?
- Так.
Запала пауза. Кожний iз спiвбесiдникiв обмiрковував почуте.
- Ото я й хотiв вночi перевiрити її квартиру. Та не встиг. Ви перешкодили.
- Так, так... - мимоволi погладив Коваль свою голову, хоч гулi на нiй уже не було.
- Втiм, якби й знайшов, дiло пусте! Тепер я знаю, що нема в мене часу багатiти. Нащо тепер менi все... - сумно закiнчив Адамадзе. Пiсля нової паузи у розмовi вiн раптом спитав:
- Уже знайшли, хто її вбив?
- Нiбито.
- Шкода, - блиснув очима грузин.
Полковник не зрозумiв старого.
- Це збирався зробити я! - жорстко мовив Адамадзе. - Пiсля визволення Києва вона вмить перекинулася до нової влади i навела на мене енкаведистiв. Ми зустрiлися з нею на площi Калiнiна, де стратили гестапiвцiв, i це стерво упiзнало мене. Через кiлька днiв я вже стояв перед судом... Десять рокiв! Тепер - як десять днiв... а тодi! Я рвався з таборiв, щоб знайти i забрати у неї коштовностi, утiкав, набрав ще десятку... Вона й гауптштурмфюрера, певно, виказала... Вiн, можливо, затримався у Києвi за наказом начальства, замiтав слiди. Проте не виключено, що головним для нього було забрати у Люцiї, якщо ховав у неї, цi мiльйони. I не встиг. Упiймався, хоч був дуже обережний. Як кажуть, жаднiсть фраєра згубила! Втiм, - сумно додав старий, - i мене так само... Якщо не секрет, хто її вбив?
- Заарештовано одного чоловiка, але суду ще не було.
- Обшук у неї робили? - пожвавився Адамадзе.
- Звичайно.
- I знайшли коштовностi?
- Кiлька дрiбничок. Обручки, сережки. За них її i вбили.
- Кiлька дрiбничок? - недовiрливо перепитав старий грузин. - Там має бути велика залiзна коробка, повна коштовностей, а не якiсь сережки... Цiлком можливо, це в неї з iншого джерела, коли вже мiлiцiя коробки не знайшла, - розчаровано мовив Адамадзе. - Гауптштурмфюрер грабував де тiльки мiг - багатих євреїв, крамницi. А можливо, мiркував далi вголос старий, - Раух подарував їй обручки iз скарбу, не вiдкриваючи всiєї таємницi, а коробку десь iнде переховав... Або, може, таки примудрився вiдправити в Нiмеччину... Та хоч би як, а мене все це тепер не обходить... Шкодую тiльки, що нещасна Росiя втратила... У мене, чорт забирай, тепер iнша проблема, де закопають, - раптом мало не вигукнув зло Адамадзе, - чи й не закопають, а порiжуть на шматки колишнього князя студенти-медики...
- Я ще сам поцiкавлюсь висновками медикiв, - спробував заспокоїти старого Коваль. - Ви в iсторiї хвороби, певно, не все прочитали як слiд.
- Ет, - махнув рукою Адамадзе, - як спiвається у пiснi, "уже не изменить нам курс корабля...". Я вам ще одну заспiваю, табiрну. Сам поклав там на музику слова якогось поета, теж зека, на прiзвище, здається, Домовитов... - Старий знову потягся за гiтарою i, похиливши голову, тихо заспiвав: