Спiвачка глибоко вдихнула холодне вечiрнє повiтря. Воно заспокоювало. Позаду залишилася гомiнлива задушна зала, розтанув у пiтьмi осiннього вечора пронизливий погляд гестапiвця. Тепер додому, додому! Сховатися серед стiн, за замкненими дверима, забути про всi тривоги.
Їй не пощастило. Враз почула, як вiдчинилися дверi кафе:
- Момент!
Секунду не могла оглянутися, завмерла. Потiм рвучко повернулася i побачила того самого гауптштурмфюрера. Здається, вiн посмiхався.
- Панi Люцiя...
- Ви знаєте моє iм'я?
- Я все знаю... Панi Люцiя поспiшає додому?
У синьому свiтлi замаскованої лампочки над дверима кафе посмiшка офiцера здалася кривою, пiдступною.
- Так. Пiзнiй час.
- Я вас вiдвезу. - Вiн узяв дiвчину пiд руку, мовби галантний кавалер, i Люцiя вiдчула, як у неї пiдтинаються ноги.
- Нi, нi, дякую, - спромоглася прошепотiти вона пересохлими губами. - Менi тут недалеко... Та й подихати хотiла дорогою пiсля прокуреного кафе... Така задуха у залi, я спiвати не могла...
- Проте спiвала гарно, - сказав нiмець, пiдводячи Люцiю до машини. - А для прогулянок зараз запiзно. Комендантська година.
Люцiя поправила на руцi пов'язку, яку носили тiльки працiвники нiмецьких установ. Фольксдойче Гiллер таки багато зробив для неї! Есесiвець помiтив її жест.
- Все одно краще поїхати, - посмiхнувся, вiдчиняючи дверцята машини. - Сiдайте... До речi, мене звуть Курт Раух... У вас не зовсiм слов'янське iм'я, - сказав, умощуючись за кермом, - в кожному разi, не росiйське i не українське. Ви не католичка, не полька?
- Нi, - промимрила Люцiя. - Це я, - запинаючись, додала, - сама себе так назвала... - Ой, як їй не хотiлося зiзнаватися! - А за документами я - Люда, Людмила...
Раух кивнув. Машина плавно рушила з мiсця.
- А у вас, у Дойчланд, буває таке iм'я?.. - спитала, осмiлiвши, Люцiя.
- Це iм'я романське, в Iталiї найбiльше, але трапляється рiдко й у нас, на пiвднi...
- Хто вашi батьки? - питав Раух, ведучи машину вгору темною Великою Василькiвською.
- Службовцi в маленькому мiстечку. Вчителi. До Києва я приїхала вчитися у музичнiй школi. Зараз я втратила з ними зв'язок. Нiчого про них не знаю i хвилююся.
- Втекли вiд нового порядку? - строго спитав гауптштурмфюрер. - Вони що, комунiсти чи євреї?
- Нi, нi, - злякалася Люцiя. Якi комунiсти, якi євреї? Помилуй, господь! - Вона мимоволi пiдняла руку, щоб перехреститися, але на сидiннi було тiснувато i рука, тицьнувшись у плече, опустилася. Ми православнi з дiда-прадiда. Просто живуть на Донбасi. Вашi, - вона хотiла сказати "нашi", але не наважилася, - ще не визволили їх з-пiд бiльшовицького гнiту.
- Не сумуйте, Люцiя, - заспокоїв Раух. - Скоро вся Росiя буде вiльна i ви зустрiнетесь з батьками. До речi, звiдки ви так добре знаєте нiмецьку?
- Батько викладав її у школi. I я полюбила цю чудову мову.
- О! - задоволене вiдгукнувся гауптштурмфюрер. - Вiдразу видно, що ви не належите до тiєї упослiдженої юрби, яку у вас називали народом.
Енергiйним кивком Люцiя пiдтвердила комплiмент нiмця.
- Де ви живете? - аж тепер спитав Раух.
Люцiя розглянулася. Здається, вони пiдiймаються з Хрещатика на Володимирську.
- На Бульварно-Кудрявськiй, на розi з Гоголiвською... Зараз прямо їхати...
- Я знаю, як їхати, - обiрвав її гауптштурмфюрер, але, виїхавши на Володимирську, раптом повернув праворуч.
- Нi, не туди! Ви не знаєте, - торкнула дiвчина його за рукав.
- Я все знаю, - суворо повторив офiцер. - I не треба, люба Люцiє, хапати мене за руки. Так можна потрапити в аварiю.
Люцiя знову злякалася. Куди ж її везуть? Вони пiд'їжджали до великого темного будинку, що бовванiв у темрявi вулицi, i дiвчина завмерла вiд страху...
Але ось, не зупиняючись, вони проминули страшний будинок. У Люцiї вiдлягло вiд серця. Гауптштурмфюрер вiз її не до своєї темницi, в гестапо, а кудись далi. Зрештою, вона згодна на все, тiльки щоб не у той страшний будинок, який кияни, наче чумний, обходили стороною...
Десь за пiвгодини машина зупинилася перед гранчастою металевою брамою. Раух вийшов, вiдчинив браму, потiм заїхали у двiр. Гауптштурмфюрер гречно допомiг Люцiї вилiзти з автомобiля.
Поки що нiчого страшного не вiдбувалося.
Пiдсвiчуючи лiхтариком, офiцер вiдчинив квартиру i, тримаючи Люцiю за руку, завiв у велику темну кiмнату. Поки морочився iз шторами, навпомацки опускаючи їх, дiвчина стояла серед кiмнати, ще не вiдаючи своєї долi, але уже заспокоюючись, якось iнстинктивно вiдчуваючи, що гауптштурмфюрер прихильний до неї.
Свiтло, несподiвано спалахнувши, болiсно штрикнуло в очi. Воно голкувате вiддзеркалилось на кришталевих вазах, полiрованих меблях, скляних дверях. Люцiя на мить заплющилась, а вiдкривши очi, побачила, що Раух порпається у холодильнику, який стояв тут-таки, бiля дверей, виймає пляшку шампанського i ставить на стiл коробку цукерок.
Стояла серед кiмнати, забувши роздягтися, i господаревi довелося нагадати, що пальто треба повiсити у коридорi...
Вони пили з великих кришталевих фужерiв, i есесiвець трохи розбалакався. Люцiя здивувалася: скiльки вона знала, скiльки чула про цих нiмцiв, одягнених у чорнi мундири, якi запанiбрата iз смертю, вiд яких усi намагаються триматися подалi... Вона думала, що вони не можуть поводитися як звичайнi люди, розмовляти на житейськi теми.
Раух нiчого не говорив про велич нiмецького народу, про перемоги армiї. Розповiдав про мiсто свого дитинства, улюблений Ашафенбург, який лежить серед зелених горбiв на березi величного Рейну, про Гамбург - одне з кращих мiст свiту, де вiн жив перед вiйною, їй подумалося, що, може, гауптштурмфюреровi схотiлося у домашнiй обстановцi забути на якусь хвильку про свою службу, кривавi розправи... Адже спочатку, коли стежила за ким у кафе, вражав похмурим поглядом, усiм своїм виглядом створюючи навколо себе тяжку атмосферу.
Якщо так, вона залюбки допоможе йому розслабитися, вiдпочити з нею. I Люцiя подарувала йому свою ласкаву, медову посмiшку.
Її раптом охопила ейфорiя, яка буває тим дужчою, чим бiльшою здавалася небезпека, що минула, чим сильнiшим був страх, який пропав. Гауптштурмфюрер здався їй простим, дуже милим (а коли скинув свiй чорний мундир i залишився у сорочцi - подумки мало не назвала його "парубком") - одне слово, здавався чудовою людиною, i за те, що своєю доброзичливою поведiнкою звiльнив її вiд залiзних лещат страху, ладна була розцiлувати його. Їй не заважало, що вона не все розумiла з його розповiдi, часом лише окремi слова, окремi фрази, бо говорив на якомусь незнайомому їй дiалектi, але хоч би що вiн промовляв, їй подобалось.