I не помiтила, як на столi, крiм шампанського, з'явився коньяк, як сп'янiла, як почала називати гауптштурмфюрера Куртом, а вiн те слухав i не заперечував.
- - Ну, тепер спiвай! - раптом наказав вiн.
Вона не вiдразу зрозумiла, якої пiснi вiн хоче.
- Спiвай! - раптом розлютився вiн, i у Люцiї мороз побiг поза шкiрою вiд цього погляду.
- Що спiвати? - злякано спитала вона.
- Не знаєш? - погляд Курта став колючим. - А цю пiсню ти знаєш?!
Вiн пiдхопився з крiсла, похитуючись, пiдiйшов до пiанiно, що стояло пiд стiнкою, вiдкинув кришку, i дiвчина зацiпенiла: гауптштурмфюрер грав "Iнтернацiонал"!
- Пане Раух, пане Раух! Що ви робите?! - тiльки й могла скрикнути вона.
- Спiвай! - гримнув нiмець. - Спiвай! Ви всi це знаєте. Усi спiваєте! Я не люблю брехнi!
Перелякана на смерть Люцiя ледве розтулила рота i хрипко почала:
"Повстаньте, гнанi i голоднi..."
- Голоснiше! - наказав гестапiвець, педалюючи пiанiно.
Мало не зомлiвши, Люцiя пустила "пiвня". Голос не слухався її.
- Вас усiх треба стрiляти! - вигукнув Раух.
Люцiю охопила байдужiсть. Отже, все було оманою - i розмова про дитинство, про улюблену батькiвщину, i посмiшка, i шампанське? Хто вiн такий, цей гестапiвець, такий, як усi? Чому не боїться грати "Iнтернацiонал" на всю вулицю? Переодягнений пiдпiльник? Неможливо. Пiдпiльник не викривав би себе так... Нi, це звичайнiсiнька гестапiвська провокацiя... Ач, якi погляди кидав на неї вiд пiанiно - перевiряв її реакцiю.
Так само раптово, як почав, Раух покинув грати. Люцiя теж обiрвала пiсню на пiвсловi.
- Мала насолоду? - спитав похмуро гауптштурмфюрер, повертаючись до столу i наливаючи собi i їй коньяку. Люцiї здалось, що на обличчi Рауха миттю промайнула мефiстофельська посмiшка. До нiмця, здавалося, знову повертався благодушний настрiй. - Не будемо бiльше займатися полiтикою, - додав вiн. - Втомився я вiд неї.
Незабаром Раух зовсiм, сп'янiв. Рухи його стали непевнi, голос захрип, i вiн уже дивився на неї не тим чiпким поглядом, який жахав її, а тупо поглядав то на неї, то навколо себе, немов чогось остерiгався у своїй хатi.
Люцiя опустилася на диван. Платтячко на нiй задерлося, але вона залюбки хизувалася перед Куртом своїми округлими колiнами. Гауптштурмфюрер важко вилiз iз крiсла i сiв поруч. Якусь хвилину вiн, наморщивши лоба, мовчки дивився перед собою у простiр, нiби щось пригадував, потiм перевiв погляд на Люцiю, ковзнув ним по колiнах, по обличчю, немов не упiзнавав її. У неї защемiло серце, але вона й далi намагалася затримати на своєму лицi звабливу жiночу посмiшку.
Раптом Курт уткнувся головою їй у груди i грубо повалив на спину, рвучи на дiвчинi одяг. Люцiя не могла осягнути його звiрячого натиску. Адже вона не збиралася пручатися, могла спокiйно роздягтися... Он крiзь вiдчиненi дверi видно спальню, високе лiжко, i вона у думцi уже сподiвалася залiзти на нього.
Тепер вiн дер на нiй спiдницю, щось бурмотiв, вона як могла допомагала йому стягти її з себе i вже злилася на його дурну грубiсть.
- Курте, Курте, - вищала вона, але гауптштурмфюрер нiчого не чув. Та ось незмiнна посмiшка дужче засвiтилася на її лицi. У неї було лагiдне, ласкаве, жадiбне тiло, i Люцiя вiдчула себе на мить господинею грiзного гауптштурмфюрера.
5
Одночасно з вивченням записних книжок убитої Людмили Гальчинської Спiвак i Андрiйко допитували її племiнниць. Бо й справдi, хто краще за них знає спосiб життя тiтки, коло її знайомих, iнтереси?
При першiй розмовi радник юстицiї i капiтан вирiшили допитати жiнок окремо. Спiвак узяв на себе Оксану Гальчинську, яка з першого погляду здалася йому особою твердого характеру, гонористою, певною у собi: Капiтановi дiсталася невисока, тиха, кругловида Олександра Хоменкова з фарбованою хiмiчною зачiскою, що пишною кроною увiнчувала її голову.
Зараз вона тихо сидiла перед Андрiйком в його невеличкому кабiнетi, настрахана не так допитом, як червоно-бiлим рубцем через усю щоку капiтана, заробленим ним iще в дитинствi i який не раз допомагав справi, представляючи спiвбесiдниковi сищика жорстокою, безжальною людиною. Вiдповiдаючи на запитання, жiнка не зводила очей з того жахливого шраму, i Андрiйко розумiв, що розмова не буде для нього тяжкою.
- Розкажiть все, що знаєте про вашу тiтку, - попросив капiтан.
Олександра Iванiвна розповiдала хаотично, перестрибуючи з одного на друге, несподiвано щось згадуючи i повертаючись назад. Вона не ахкала i не охкала, про смерть тiтки згадувала спокiйно, мовби розумiючи, що не вiчно живе людина, а її тiтка по матерi Людмила Гальчинська була вже пiдстаркувата, i - що вдiєш! - така доля людська: народитися i - померти... Мати Олександри, Таїсiя Гальчинська-Хоменкова, померла набагато молодшою, ледве досягнувши пенсiйного вiку.
Капiтан поки що не сказав, що Людмила Гальчинська не просто померла раптово, а була убита, i у Олександри Iванiвни з її повного, округлого лиця не зникав вираз невисловленого здивування, чого це її викликали до мiлiцiї i так докладно розпитують про померлу тiтку. Проте крiзь тiнь здивування пробивався у глибоко посаджених очах жiнки якийсь острах. Це зацiкавило капiтана. Чого боїться ця Хоменкова адже поки що не знає, що розслiдується убивство.
Розмова точилася мляво. Андрiйко ретельно записував у протокол усi вiдомостi про генеалогiчне дерево Людмили Гальчинської, про усiх живих її близьких i далеких родичiв, про знайомих, що їх знала або чула про них Хоменкова. Їх виявилося дуже багато: самих тiльки родичiв у Києвi та по всiй країнi кiлька десяткiв, а знайомих - сотнi, серед яких Олександра Iванiвна назвала i вiдомих акторiв, режисера з студiї художнiх фiльмiв, композитора i людей, знаних тiльки по iменi, - якiсь Андрiї, Богдани, Семени, Юрки...
Капiтан, слухаючи Хоменкову, внутрiшньо жахався, скiльки чекало на них роботи, скiльки пошукiв, розмов, зустрiчей iз названими та й iще не названими людьми, поки вони iз Спiваком вийдуть-таки на вбивцю.
Вiн звернув увагу, що серед знайомих Людмили Гальчинської Оксана Iванiвна не назвала жодної жiнки.
- Вона що, дружила лише з чоловiками?