Кормак Маккарті
Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході
Видання, з якого зроблено переклад:
McCarthy С. Blood Meridian: Or the Evening Redness in the West. — New York: Vintage, 1992.
Переклад з англійської: Максим Нестелєєв
Редагування: Богдана Романцова
Коректура: Юлія Колеснікова
Дизайн та верстка: Ігор Дунець
Кормак Маккарті
Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході. — К.: Темпора, 2023. — 524 с.
ISBN 978-617-569-613-2
ISBN 978-617-569-613-2
© 1985 by Cormac McCarthy
© Максим Нестелєєв, переклад, післямова, 2023
© Темпора, 2023
- 11 -
Кривавий меридіан,
або Вечірня заграва на заході
- 503 -
Танцювати, не танцювати, танцювати знову
Максим Нестелєєв
Автор вдячний Фонду Ліндгерста, Меморіальному фонду Джона Саймона Ґуґґенгайма, а також фонду Джона Д. і Кетрін Т. Макартур. Він також прагне висловити своє захоплення Альбертом Ерскіном, який залишається його редактором упродовж двадцяти років.
Ваші ідеї жахливі, а душі полохливі. Ваші вияви жалю і жорстокості — безглузді, неспокійні вчинки, нібито непереборні. І зрештою, ви дедалі більше боїтеся крові. Крові і часу.
Не варто думати, що життя темряви занурене в страждання і губиться ніби в зажурі. Зажури немає. Бо журба — це те, що поглинає смерть, а смерть і вмирання якраз і є життям темряви.
Також Кларк, який очолював торішню експедицію в Афарський регіон на півночі Ефіопії, і його колега з Каліфорнійського університету в Берклі Тім Д. Вайт заявили, що під час повторного дослідження трьохсоттисячолітнього викопного черепа, знайденого в тій самій місцевості раніше, виявлено ознаки того, що його скальпували.
КРИВАВИЙ МЕРИДІАН,
або
ВЕЧІРНЯ ЗАГРАВА НА ЗАХОДІ
I
Дитинство у Теннессі — Втеча з дому — Новий Орлеан — Сутички — Поранення — До Ґалвестона — Накоґдочес — Преподобний Ґрін — Суддя Голден — Буча з бійкою — Тоудвайн — Підпал заїзду — Втеча.
Ось дитя. Бліде, тонке, у розідраній сорочці з тонкої тканини. Підтримує вогонь на кухні. За вікном лежать чорні зорані поля з клаптями снігу і ще чорніші ліси, де знаходить притулок остання нечисленна зграя вовків. Його рід знаний як дроворуби і водоноси[1], але насправді батько в нього шкільний учитель. Він лежить п’яний, бубонить під ніс вірші поетів, чиї імена нині забуто. Хлопець скоцюбився біля вогнища і спостерігає за ним.
Ніч твого народження. У тридцять третьому році. Леоніди, так їх називали. Боже, як сипали зірки. Я видивлявся чорноту, дірки у небесах. І Ківш пробито[2].
Мати, що померла чотирнадцять років тому, таки виносила під серцем створіння, що зрештою і звело її зі світу. Батько ніколи не згадує її імені, дитя його і не знає. На цьому світі у нього ще є сестра, якої він уже ніколи не побачить. Він спостерігає, блідий і немитий. Він не вміє ані читати, ані писати, і десь углибині у ньому визріває смак до безглуздого насильства. Уся історія — в цьому образі: дитя, батько чоловіка[3].
У чотирнадцять він тікає з дому. Не бачити йому вже крижаної кухні у передсвітанковій імлі. Ані дров, ані балій. Він мандрує на захід аж до Мемфіса, самотній кочовик на пласкому пасторальному ландшафті. На полях — чорношкірі, довготелесі, згорблені, а їхні павучі пальці — на коробочках бавовни. Муки в затіненому саду[4]. На тлі сонячних постатей, що поступово блякнуть і рухаються паперовим обрієм у повільних сутінках. Темний і самотній хлібороб, що йде за мулом і бороною залитою дощем низиною в бік ночі.
За рік він уже в Сент-Луїсі. Його беруть на баржу до Нового Орлеана. Сорок два дні на річці. Уночі повз баржу, розсікаючи темну воду, важко з гудками проходять яскраві, наче плавучі міста, пароплави. Рейс добігає кінця, ліс розпродається, а він сходить на берег, і нечувані мови дивують слух. Він винаймає кімнату, вікна якої виходять у внутрішній дворик позаду таверни, і спускається вночі, наче якийсь казковий звір, щоб влаштувати бійку з матросами. Сам він невеличкий, але з великими зап’ястками та кулаками. Плечі вузькі. Дивно, що зі шрамами дитячий вираз його обличчя зовсім не змінився, а очі вражають своєю невинністю. Тут б’ються навкулачки, ногами, пляшками і ножами. Усі раси, усі породи. Чоловіки, чия мова скидається на мавпяче гарчання. Чоловіки, з таких далеких і чудернацьких земель, що, стоячи над їхніми тілами, які стікають кров’ю в брудних калюжах, він відчуває, наче помстився за все людство.
1
Алюзія на біблійну фразу: «А ще промовили до них мужі громадські: Нехай живуть собі на світі, за теж будуть вони дроворубами та водоносами про всю громаду; і пристали всі на те, що сказали їм мужі громадські» (Нав. 9:23;
3
«The child the father of the man» (