Ти працюєш зі зброєю? запитав Браун.
Трохи.
Треба відрізати ці стволи.
Взявши до рук рушницю, коваль трохи потримав її. Хтось забрав інкрустовану золотом сполучну планку між цівками з іменем зброяра і написом «Лондон». На патентованому ложі були дві платинові смужки, на замках і курках — глибоко вирізьблений орнамент із завитків, а обабіч імені виробника вигравіювано куріпок. Стволи фіолетового відтінку були виготовлені з потрійних штрипсів, а на кованому залізі та сталі містився якийсь розмитий візерунок, подібний на сліди стародавньої чужоземної змії, рідкісної, красивої та смертоносної, візерунчаста дерев’яна частина на прикладі мала темно-червону перисту текстуру і приховувала підпружинену срібну коробочку для капсулів.
Коваль покрутив у руках рушницю й подивився на Брауна. А потім глянув на футляр. Оббитий зеленою байкою з маленькими підігнаними відділеннями, де лежали пижоріз, цинова порохівниця, шомпольні протирки та запатентований циновий пристрій для забиття капсулів.
Так що тобі треба? запитав він.
Відрізати стволи. Щоб довжина була десь отут. Браун притиснув палець до рушниці.
Я не можу.
Браун глянув на коваля. Не можеш?
Ні, сер.
Браун оглянув кузню. Ну, сказав він. А я оце було подумав, що будь-який дурень може відрізати стволи у рушниці.
З тобою щось не так. Навіщо хтось захоче відпилювати стволи у такої рушниці?
Що ти сказав? запитав Браун.
Чоловік нервово погладив рушницю. Просто кажу, що не розумію, навіщо комусь псувати таку хорошу рушницю, як оця от. Скільки ти за неї хочеш?
Вона не продається. Ти думаєш, що зі мною щось не так?
Ні. Я не це мав на увазі.
Так ти будеш різати ці стволи чи ні?
Я не можу.
Не можеш чи не хочеш?
Вибери сам, що тобі краще.
Браун узяв рушницю й поклав її на верстат.
Скільки хочеш за роботу? запитав він.
Не буду я цього робити.
І якби хтось погодився це зробити, яка була б справедлива ціна?
Не знаю. Долар.
Браун поліз у кишеню і дістав жменю монет. Тоді поклав на верстат два золоті долари і один напівдолар. Ось, сказав він. Я плачу тобі два з половиною долари.
Коваль нервово глянув на монети. Не треба мені твоїх грошей, сказав він. Не плати мені за те, щоб я псував таку зброю.
Я тобі вже заплатив.
Ні.
Отама лежать гроші. І тепер ти або починаєш пиляти, або відмовляєшся від виконання своїх обов’язків. І коли останнє, я тобі ті обов’язки в сраку запхаю.
Коваль не зводив очей з Брауна. Він почав задкувати від верстата, а потім повернувся і побіг.
Караульний сержант, який прибув, побачив, що Браун, затиснувши рушницю у верстатних лещатах, відрізає ножівкою стволи. Солдат обійшов верстат, щоб можна було поглянути в обличчя Браунові. Що тобі? запитав той.
Ця людина стверджує, що ти погрожував її вбити.
Яка людина?
Оця. Сержант кивнув на вхід до сараю.
Браун і далі пиляв. І ти називаєш його людиною? відповів він.
І я ніколи не давав йому дозволу сюди заходити і користуватися моїми інструментами, вихопився коваль.
Як щодо цього? запитав сержант.
Щодо чого?
Що скажеш на звинувачення цієї людини?
Він бреше.
Ти ніколи йому не погрожував?
Саме так.
Та ну, ніколи, гукнув коваль.
Я не погрожую людям. Я сказав, що дам йому по сраці, а так і буде, до нотаря не ходи.
І це, кажеш, не погроза?
Браун звів очі. Це не погроза. Це обіцянка.
Він знову схилився над зброєю, ще кілька разів пройшовся пилкою, і стволи впали на долівку. Браун відклав ножівку, розтиснув губки лещат, дістав рушницю, відчепив стволи від прикладу й усе розмістив у футлярі, а тоді закрив кришку і заклацнув застібки.
Про що хоч була суперечка? запитав сержант.
Не знаю, ніяких суперечок не було.
Краще запитай його, звідки він узяв цю рушницю, яку оце щойно зіпсував. Б’юся об заклад, він її десь вкрав.
Де ти взяв цю рушницю? запитав сержант.
Браун нахилився й підняв відрізані стволи. Вони були під метр завдовжки. Тримав їх Браун за вужчу частину. Обійшов верстати і проминув сержанта. Футляр же затиснув під пахвою. У дверях він обернувся. Коваль уже накивав п’ятами. Браун глянув на сержанта.
Мені здається, що ця людина зняла свої обвинувачення, сказав він. Напевно, п’яний.
Перетинаючи площу до маленького валькованого кабільдо[233], Браун зустрів щойно звільнених з-під варти Тоудвайна та Вебстера. Вони смерділи і виглядали, як дикуни. Утрьох вони спустилися на пляж, сіли там і дивилися на довгі сірі хвилі, передаючи один одному пляшку Брауна. Ніхто з них ніколи раніше не бачив океану. Браун підійшов і торкнувся шару піни, яка набігла на темний пісок. Він підняв руку і спробував сіль на своїх пальцях, потім покрутив головою, роздивляючись узбережжя, і вони пішли по пляжу назад до міста.
233
Приміщення, де відбуваються засідання колегії кліриків або адміністративної ради, яка керує муніципалітетом.