Válgame Dios, ледь вимовив він. Oué quiere?[235]
Я хочу свої гроші, сказав Ґлентон. Я хочу свої гроші, я хочу своїх мулів, і я хочу Девіда Брауна.
Cómo?[236] прохрипів стариган.
Хтось запалив лампу. Стара жінка підвелася й побачила спочатку тінь, а потім і силует свого чоловіка, що звисав на мотузці, вона поповзла по ліжку до нього.
Dígame[237], ледь вимовив алькальд.
Хтось хотів схопити жінку, але Ґлентон жестом відігнав його, і вона, похитуючись, злізла з ліжка і схопила чоловіка за коліна, щоб підтримати. Вона плакала і молила про милість водночас і Ґлентона, і Бога.
Ґлентон відійшов туди, звідки було видно обличчя алькальда. Я хочу свої гроші, повторив він. Мої гроші, моїх мулів і людину, яку я послав сюди. El hombre que tiene usted. Mi compañero[238].
Ні-ні, ледь вимовив повішений. Búscale[239]. Тут чоловіка немає.
І де він?
Не тут.
Так, він тут. В juzgado[240].
Ні-ні. Madre de Jesús. Не тут. Він пішов. Siete, ocho días[241].
Де juzgado?
Cómo?
El juzgado. Dónde está?[242]
Стара жінка на мить відпустила свого чоловіка й однією рукою вказала напрямок, притиснувшись обличчям до його ніг. Allá, показала вона. Allá[243].
Туди пішли двоє чоловіків, й один тримав недопалок свічки, прикриваючи полум’я зігнутою долонею. Повернувшись, вони повідомили, що маленька тюрма в будівлі позаду порожня.
Ґлентон уважно дивився на алькальда. Стара жінка помітно тряслася. Ґлентон відв’язав мотузку від задньої стійки ліжка, й алькальд із дружиною впали на підлогу.
Їх зв’язали, заткнули їм роти, а потім поскакали до бакалійника. За три дні зв’язаних алькальда, його дружину і бакалійника знайшли у власних екскрементах у покинутій хатині на березі океану за тринадцять кілометрів на південь від міста. Для них залишили цебер з водою, з якого вони пили, як собаки, і вили на шум хвиль у тій закутані, поки не замовкли, як каміння.
Два дні та дві ночі Ґлентон і його люди ходили по вулицях, несамовиті від алкоголю. Увечері другого дня сержант, який командував невеликим гарнізоном американських військ, зчепився з ними в п’яній сварці, але його з трьома підлеглими побили до непам’яті й обеззброїли. На світанку, коли солдати вибили ногами двері постоялого двору, в приміщенні вже нікого не було.
Ґлентон повернувся до Юми сам, бо його люди пішли на золоті копальні. У всипаній кістками пустельній місцевості йому траплялися жалюгідні ватаги піших мандрівників, які кликали його, і ті, хто помер на тому ж місці, де впав, і ті, хто ще помре, і невеликі групи людей, що скупчилися біля останнього фургона чи воза, хрипко кричачи на мулів чи волів, женучи їх уперед, ніби в тих тлінних зарядних ящиках вони несли сам завіт, ці тварини загинуть, а разом з ними і люди, і вони гукали до цього самотнього вершника, щоб попередити його про небезпечну переправу, але він непохитно їхав проти потоку біженців, як герой у легенді їде з невблаганно стиснутими вустами назустріч звіру війни, чуми чи голоду.
В Юму він приїхав п’яним. За собою тягнув на мотузці двох маленьких мулів, навантажених віскі та печивом. Не злізаючи з коня, дивився на річку, матір-охоронницю всіх доріг цього світу, до нього підійшов його собака і ткнувся носом у ногу в стремені.
У тіні стіни зіщулилася оголена мексиканська дівчина. Прикриваючи груди руками, вона дивилася, як Ґлентон проїжджає повз. Вона сиділа прикута до стовпа, у нашийнику із сириці, а поруч стояла глиняна миска з почорнілими шматками м’яса. Ґлентон прив’язав до цього стовпа мулів і на коні заїхав усередину.
Там нікого не було. Він спустився до переправи. Поки Ґлентон дивився на річку, до нього на берег зліз лікар, схопив його за ногу і почав благати і беззмістовно бубоніти. Брудний і розпатланий, він уже декілька тижнів не дбав про свій вигляд, лікар смикав Ґлентона за штанину, вказуючи на укріплення на пагорбі. Та людина, повторював він. Та людина.
Ґлентон вийняв ногу зі стремена і відштовхнув лікаря, розвернув коня і знову поїхав на пагорб. На узвишші на тлі вечірнього сонця було видно силует судді, він скидався на великого лисого архимандрита. Суддя закутався в якусь мантію, що вільно розвівалася, а під нею був голий. З кам’яного сховища вийшов чорний Джексон, одягнений у щось схоже, і став поруч із суддею. Ґлентон знову перетнув гребінь пагорба і поїхав до свого помешкання.