А в нього метке око, еге ж?
Тобін кивнув і подивився на дно колодязя, де малюк сидів, заряджаючи револьвер, повертаючи камори, наповнені порохом, вимірюючи їх на око і вставляючи кулі ливниками донизу.
Як з боєприпасами?
Кепсько. Декілька набоїв є, але небагато.
Колишній священник кивнув. Наставав вечір, і на червоній землі на заході юма почали зливатися на тлі сонця в єдиний силует.
Усю ніч у цьому темному кружальці світу довкола них палали сторожові вогнища, і малюк, від’єднавши дуло свого револьвера, використовував його як прозорну трубу, обходячи колодязну яму по теплому піщаному краю і спостерігаючи за рухом вогнів. Навряд чи у світі є пустка безплідніша, ніж ця, де жодна істота і не крикне вночі, однак тутешня пустка саме така, і вони прислухалися до власного дихання в темряві й холоді, прислухалися до скорочень рубіново-м’ясних сердець своїх у грудях. Коли розвиднілося, багаття згасли, і лише тонкі смуги диму курилися по рівнині з трьох сторін світу, а ворог зник. Зі сходу до них по сухій місцині наближалася велика постать у супроводі меншої. І Тоудвайн, і колишній священник спостерігали за ними.
Як думаєш, що воно таке?
Тобін похитав головою.
Тоудвайн склав пальці півколом і пронизливо свиснув до малюка внизу. Той сів з револьвером у руці. І тоді ж, тягнучи закляклу ногу, подерся на схил. І невдовзі вони вже втрьох лежали і спостерігали.
То виявилися суддя і недоумок. Оголені, вони наближалися у світанковій пустелі, схожі на істот, чиє існування загалом ледь дотичне до світу, і їхні фігури то миттю ясніли, то ставали невиразні у тому незвичайному світлі. Наче щось, саме передвістя чого робить його неоднозначним. Наче щось, настільки наповнене значенням, що його форма аж тьмяніє. Трійця біля колодязя мовчки спостерігала за цією появою із нового дня, і хоча вже не було жодних сумнівів, хто до них прямує, ніхто їх не називав. Вони поволі наближалися: суддя, блідо-рожевий під шаром пилу, ніби новонароджене дитя у тальку, і недоумок, набагато темніший, — вони пленталися далі цією пустельною місциною, заслані у найвіддаленіші краї, наче неблагопристойний король, в якого забрали шати і зіслали із блазнем у дику місцину на неминучу смерть.
Мандрівники в пустелі часто стикаються з істотами, яких неможливо описати. Спостерігачі біля колодязя піднялися, щоб краще роздивитися тих прибульців. Недоумок докладав неабияких зусиль, аби не відставати від судді. На судді була перука із засохлого річкового мулу, з якого стирчали соломинки та трава, а голова недоумка була обмотана клаптем хутра, почорнілим від крові сподом назовні. У руці суддя тримав невеличку брезентову сумку, а сам був обвішаний м’ясом, наче середньовічний покутник. Вилізши на вал копанки, він кивнув їм, бажаючи доброго ранку, а потім сповз з ідіотом до колодязя, став навколішки і почав пити.
Навіть ідіот пив, хоч раніше його доводилося годувати з рук. Він став на коліна біля судді й голосно всмоктав мінеральну воду, тоді звів темні, схожі на личинки очі на трьох чоловіків, які присіли на краю ями, потім нахилився і випив ще.
Суддя скинув бандольєри з почорнілих на сонці шматків м’яса, під ними ділянки шкіри тієї ж форми були дивно біло-рожеві. Він зняв свій маленький глиняний капелюх й омив водою свій обпалений і облуплений череп та обличчя, знову випив і сів. Тоді глянув угору на своїх недавніх супутників. Губи у нього потріскалися, а язик розпух.
Луїсе, заговорив він. Що ти хочеш за капелюх?
Тоудвайн сплюнув. Не продасться, відказав він.
Усе продається, кинув суддя. Так що ти хочеш?
Тоудвайн занепокоєно глянув на колишнього священника. А той зазирнув у колодязь. Мені самому потрібен цей капелюх, відповів він.
Скільки?
Тоудвайн кивнув підборіддям на смужки м’яса. Припускаю, хочеш обміняти на частину цих лямок?
Зовсім ні, сказав суддя. Оце м’ясо — для всіх. То скільки за капелюх?
Скільки даси? запитав Тоудвайн.
Суддя уважно поглянув на нього. Дам тобі сто доларів, сказав він.
Усі мовчали. Ідіот, що присів навпочіпки, здавалося, теж чекав, чим закінчиться ця розмова. Тоудвайн зняв капелюха і подивився на нього. Його довге чорне волосся прилипло до голови з обох боків. На тебе не налізе, сказав він.
Суддя процитував якийсь латинський вислів. Потім усміхнувся. То вже не твої турботи, відповів він.
Тоудвайн знову надів капелюх і поправив його. Припускаю, ті долари у тебе в сумці, сказав він.
Правильно припускаєш.