Стріляй у нього, гукнув священник.
Малюк обернувся, шукаючи суддю, але колишній священник знову гукнув хрипким голосом.
У дурня. Стріляй у дурня.
Малюк навів револьвер. Коні один за одним пройшли крізь щілину в пожовклому частоколі, недоумок поплентався за ними та невдовзі зник. Малюк озирнувся, шукаючи Тобіна, але того теж не було. Він рушив далі тим проходом, поки знову не вийшов до струмка, уже трохи скаламученого кіньми, які пили вище за течією. Нога знову закривавила, тож він ліг, намочив її холодною вологою, потім випив, зачерпнув жменю води й вилив її собі на шию. Кров, яка краплями зміїлася з рани, скидалася на червоних п’явок у струмку. Малюк поглянув на сонце.
Привіт, гукнув суддя, і його голос долинув із заходу. Він ніби звертався до нових вершників біля струмка.
Малюк лежав і слухав. Ніяких нових вершників не було. За деякий час суддя знову крикнув. Виходьте, гукнув він. Води на всіх вистачить.
Малюк перекинув порохівницю на спину далі від води, і чекав, звівши револьвер. Вище за течією коні перестали пити. А потім знову почали.
Переповзши на інший берег, поміж слідів диких кішок, лисиць і маленьких пустельних свиней він натрапив на відбитки долонь та ніг колишнього священника. Дійшовши до вільної ділянки серед цієї валяви, малюк сів, прислухаючись. Шкіряний одяг став важким і задубів від води, а нога пульсувала. Десь за тридцять метрів над кістками виткнулася кінська морда, з якої крапала вода, а потім зникла. Знову гукнув суддя, і його голос уже лунав із іншого місця. Він закликав бути друзями. Малюк спостерігав, як маленький караван мурах долає шлях межи дуг овечих ребер. Поки він спостерігав за цим, його очі зустрілися з очима гадючки, яка згорнулася під клаптем шкіри. Малюк витер рота і рушив далі. У глухому куті сліди колишнього священника повернули назад. Малюк ліг і дослухався. До темряви лишалося кілька годин. Невдовзі він зачув ідіота, який щось жебонів серед кісток.
Малюк чув вітер із пустелі та своє дихання. Коли підняв голову і визирнув, побачив колишнього священника, який ішов, спотикаючись об кістки, а в руках тримав хрест, зроблений з овечих гомілок і зв’язаний смужками шкіри, він ніс його перед собою посеред тої похмурої пустелі, наче знавіснілий лозоходець, і гукав щось мовою чужою і мертвою.
Хлопець підвівся, стискаючи обома руками револьвер. Він крутнувся на місці. І побачив суддю, знову в іншому місці й уже з гвинтівкою біля плеча. Пролунав постріл, Тобін повернувся обличчям туди, звідки прийшов, й осів, досі тримаючи хрест. Суддя поклав гвинтівку і схопив іншу. Силкуючись тримати дуло рівно, щоб націлитися, малюк вистрелив і впав на пісок. Важка гвинтівкова куля просвистіла над головою, наче астероїд, і заскрекотіла, кришачи кістки, розкидані на узвишші. Малюк став на коліна і визирнув, але судді вже не було. Він перезарядив порожню камору і знову почав повзти на ліктях туди, де, як він бачив, упав колишній священник, орієнтуючись по сонцю й час від часу зупиняючись, щоб прислухатися. Земля була витоптана хижаками, які приходили з рівнин у пошуках падла, а вітер, що пробивався крізь дюни, доносив кислий сморід, подібний на запах протухлої кухонної ганчірки, і, крім цього вітру, більше не було чути ніяких звуків.
Він знайшов Тобіна навколішки біля струмка, де той промивав рану відірваним шматком своєї сорочки. Куля пройшла крізь шию. Дуже близько від сонної артерії, і він ніяк не міг зупинити кров. Тобін подивився на малюка, який зіщулився серед черепів і спрямованих у небо реберних вістер.
Треба пристрелити коней, сказав він. Інакше у тебе немає шансів звідси вибратися. Він тебе наздожене.
Ми могли б взяти коней.
Не будь дурнем, хлопче. Яка у нього ще принада?
Ми можемо втекти, щойно стемніє.
Думаєш, завтра не настане?
Малюк подивився на нього. Не зупиняється? запитав він.
Ні.
Що думаєш робити?
Треба її спинити.