Крізь пальці Тобіна текла кров.
Де суддя? запитав малюк.
А точно — де?
Якщо я його вб’ю, ми зможемо забрати коней.
Ти його не вб’єш. Не будь дурнем. Пристрель коней.
Малюк дивився на неглибокий струмок посеред пісків.
Уперед, хлопче.
Він задивився на колишнього священника та згустки крові, що падали у воду, розпускалися, як бутони троянд, і в’янули. І тоді пішов угору за течією.
Коли він дійшов туди, де коні раніше заходили у воду, їх уже там не було. Але пісок на тому боці, де вони вийшли зі струмка, досі був мокрий. Малюк тримав револьвер перед собою, спираючись на низ долонею. Попри всю свою обережність, він побачив ідіота тоді, коли той уже якийсь час витріщався на нього.
Ідіот непорушно сидів у кістяній альтанці і дивився диким лісовим звіром, сонячні промені лягали смугами, ніби за трафаретом, на його байдуже обличчя. Малюк глянув на нього, а потім поповз далі по сліду коней. Голова недоумка повільно поверталася на слабкій шиї, а з млявої щелепи стікала слина. Коли хлопець озирнувся, ідіот досі на нього дивився. Руки той поклав перед собою на пісок, і хоча його обличчя нічого не виражало, ідіот видавався істотою, охопленою великим горем.
Коней малюк побачив на узвишші над струмком, де вони стояли і дивилися на захід. Він деякий час тихо лежав, вивчаючи місцевість. А тоді пішов уздовж потічка, притулився спиною до кістяних виступів, звів револьвер і зіперся ліктями об коліна.
Коні бачили, як він наближався з боку струмка, і тепер спостерігали за ним. Почувши клацання курка, вони нашорошили вуха й пішли до нього по піску. Першому коню він влучив у груди, той упав, важко дихаючи, і з його ніздрів заюшила кров. Другий кінь зупинився і невпевнено став, а коли почав повертати назад, малюк звів револьвер і вистрілив. Тварина помчала серед дюн, і малюк вистрілив удруге, тоді передні ноги коня підігнулися, він завалився уперед і впав на бік. Підняв голову, потім опустив її і затих.
Малюк сидів, дослухаючись. Жодного руху. Перший кінь лежав там, де впав, і пісок навколо його голови темнішав від крові. Дим плинув над балкою, рідшав і зникав. Хлопець посунув назад до води, присів під ребрами мертвого мула, перезарядив револьвер і знову рушив до струмка. Він обрав інший шлях, тому цього разу не побачив недоумка. Дійшовши до струмка, він випив, змочив ногу і знову ліг, прислухаючись.
Зараз же кинь револьвер, сказав суддя.
Малюк завмер.
Голос пролунав менш ніж за п’ятнадцять метрів.
Я знаю, що ти зробив. Тебе намовив священник, я вважаю це обставиною, що пом’якшує провину за твій вчинок і наміри. Це моя позиція щодо кожної людини, яка вчинила правопорушення. Але є ще питання власності. А зараз принеси мені револьвер.
Малюк лежав нерухомо. Він чув, як суддя йде вбрід проти течії. Малюк лежав і мовчки рахував собі під ніс. Коли каламутна вода підійшла до нього, перестав рахувати і кинув у неї пучок сухої трави, який понесло за течією. Порахувавши до того ж числа, малюк побачив, що той жмуток майже зник серед кісток. Він виповз із води, подивився на сонце і попрямував туди, де залишив Тобіна.
Неподалік від струмка він знайшов досі мокрі сліди колишнього священника, позначені кров’ю. Малюк слідував за ними по піску, поки не дійшов до укриття, де скрутився Тобін, той засичав до малюка.
Ти їх забив, хлопче?
Малюк підняв руку.
Ага. Я чув постріли, цілих три. Дурня теж, так, хлопче?
Малюк не відповів.
Гарний хлопчик, просичав колишній священник. Він обв’язав шию сорочкою і, дивлячись на сонце, сидів навпочіпки поміж смердючими кілками, голий до пояса. Довгі тіні тягнулися по дюнах, і в тій тіняві дивні скупчення кісток померлих звірів перекосилися у піску, ніби перекручена арматура. До темряви залишалося дві години, що і зауважив колишній священник. Вони лежали під твердою, як дошка, шкурою мертвого вола і слухали заклики судді. Той виголошував принципи юриспруденції, цитував конкретні справи. Роз’яснював закони, що стосуються прав власності на присвійчених тварин, і цитував справи про позбавлення громадянських і майнових прав, що слід застосувати до нащадків колишніх злочинних власників коней, що «псували тваринам кров», а тепер лежать мертві серед кісток. А потім говорив і про інше. Колишній священник нахилився до малюка.
Не слухай його, сказав він.
Я не слухаю.
Затули вуха.
Собі затули.
Тобін затулив вуха руками і подивився на малюка. Через втрату крові його очі блищали, і він серйозно розхвилювався. Зроби, прошепотів він. Думаєш, він до мене говорить?
Малюк відвернувся. Він помітив, що сонце сідає на західному краю пустки, і вони більше не розмовляли аж до темряви, а потім підвелися й попростували далі.