Так він із гвинтівкою, а я з револьвером. Він із двома гвинтівками. Вставай давай.
Тобін піднявся. Він постояв, хитаючись, і зіперся на малюка. Потім вони рушили далі іншим шляхом, повз власні занесені сліди і фургон.
Вони проминули першу купу кісток і дійшли туди, де на шляху лежала пара мертвих мулів, там малюк став навколішки і почав копати дошкою схов, увесь час поглядаючи на обрій на сході. Тоді вони лягли долічерева і прикрилися гидючими кістками, як ситі падальники, і чекали, доки суддя підійде і промине їх, якщо він таки промине.
Їм не довелося довго чекати. Він знову з’явився на узвишші, на мить зупинився, а потім почав спускатися з пагорба разом зі своїм слинявим економом[250]. Хвиляста місцевість перед ними була засипана піском, і хоча всю територію суддя міг добре роздивитися з узвишшя, він не став цього робити і, здавалося, не помітив, що втікачі зникли з поля зору. Спустився зі схилу на рівнину, тримаючи попереду ідіота на шкіряному повідці. Суддя ніс дві гвинтівки, які належали Брауну, дві баклаги, ремені яких схрещувалися на його грудях, а ще мав пороховий ріжок і порохівницю, сак і брезентовий наплічник, певно, теж колишню власність Брауна. Але найдивнішою була парасолька, зроблена з гнилих шматків шкіри, натягнутих на скелет із ребер, обв’язаних шматками лямок. Ручкою там слугувала передня нога якоїсь тварини, а коли суддя наблизився, його вбрання видалося майже суцільним конфеті, бо одяг був такий подертий, що не міг вмістити його постать. Несучи перед собою цю мерзенну парасолю, із ідіотом у нашийнику із сириці, який тягнув повідець, суддя скидався на занепалого підприємця, що тікає від гніву громадян, які пограбували його лікарську трупу після шоу.
Суддя та ідіот йшли по рівній землі, і малюк, лежачи долічерева у піщаній ковбані, дивився на них поверх ребер мертвих мулів. Він бачив свої та Тобінові сліди на піску, нечіткі та вже звіяні вітром, але досі видимі, і спостерігав то за суддею, то за слідами, слухаючи, як пісок рухається пустелею. Десь метрів за сто від них суддя зупинився й оглянув землю. Ідіот присів навпочіпки, натягуючи повідець, наче якийсь безволосий лемур. Він покрутив головою і понюхав повітря, ніби сам когось вистежував. Капелюх він загубив, чи, може, суддя його в нього віндикував[251], а на ногах в ідіота були дивні грубі пампуті, вирізані зі шматка сириці та прив’язані до підошов скрученими коноплями, знайденими в якійсь пустельній трощі. Недоумок на повідці кидався вперед і хрипів, а його руки звисали перед грудьми. Коли вони проминули фургон і пішли далі, малюк зрозумів, що вони пройшли точку, де вони з Тобіном збочили зі шляху. Він глянув на сліди. Слабкі відбитки на піску вели назад, а потім зникали. Колишній священник схопив його за руку і засичав, показуючи на суддю, вітер торохтів обривками шкіри на скелетах, а суддя і недоумок ішли собі по піску, поки не зникли з очей.
Малюк і Тобін лежали мовчки. Колишній священник трохи підвівся і визирнув, а потім подивився на малюка. Той повільно зняв палець з курка револьвера.
Такого шансу більше не буде.
Малюк застромив револьвер за пояс, став навколішки й визирнув.
І що тепер?
Малюк не відповів.
Він чекатиме біля наступного колодязя.
Хай чекає.
Можна повернутися до струмка.
І що тоді?
Чекати, поки пройде якийсь загін.
І звідки він прийде? Порома більше нема.
До струмка приходить дичина.
Тобін визирав крізь кістки та шкуру. Коли хлопець не відповів, він звів очі. Ми могли б піти туди, сказав він.
У мене чотири набої.
Малюк підвівся, щоб оглянути цю землю падальників, колишній священник теж підвівся і розглянувся разом із ним. І тоді вони побачили, що суддя повертається.
Малюк вилаявся і впав на землю. Тобін присів. Вони сповзли в ковбаню й лягли, як ящірки, підборіддям у пісок, спостерігаючи, як Голден знову перетинає пустельну ділянку перед ними.
З ідіотом на припоні, спорядженням і парасолькою, що хилилася донизу на вітрі, наче велика чорна квітка, він проминув уламки фургона і знову опинився на схилі піщаного ескеру. На гребені розвернувся, недоумок присів біля його ніг, суддя опустив перед ним парасолю і звернувся до місцевості.
Це священник довів тебе до цього, хлопче. Я знаю, ти не ховався б. Я також знаю, що в тебе серце не лежить бути найманим убивцею. Цієї години я вже двічі пройшов перед вашими прицілами і пройду втретє. Чому б тобі не показатися?
Ти не вбивця, вигукнув суддя. І не боєць. Тканина твого серця з дефектом. Думаєш, я цього не знаю? Ти один бунтував. Ти один зберіг милосердя до язичників у якомусь куточку своєї душі.
251
Тобто домігся повернення власності (віндикація — вимога власника повернути речі, якими незаконно заволоділи).