Пізно ввечері наступного дня вони дісталися до ранчо Ворнера[260], де відновили сили в гарячих сірчаних джерелах. Поруч нікого не було. Потім рушили далі. На заході була хвиляста трав’яниста земля, а за нею до узбережжя тяглися гори. Тієї ночі вони спали серед карликових кедрів, а вранці трава замерзла, і в ній гуляв вітер, тоді ж вони почули крики птахів, і це все видавалося чарівним, порівняно з тими похмурими берегами порожнечі, звідки вони піднялися.
Цілий день вони дерлися крізь лісисту верховину, вкриту коротколистою юкою й обрамлену голими гранітними піками. Увечері над перевалом літали зграї орлів, а на трав’янистих уступах вони бачили великі незграбні силуети ведмедів, схожих на худобу, що паслася на нагірних пустищах. З підвітряного боку на кам’яних виступах лежала снігова крупа, і вночі її ще трохи додалося. Коли на світанку вони, тремтячи від холоду, рушили в дорогу, схилами віялися рифи туману, і на свіжому снігу виднілися сліди ведмедів, які спустилися сюди перед світанням на їхній запах.
Того дня замість сонця було лишень щось бліде у серпанку, уся земля біліла від інею, а чагарники видавалися власними полярними ізомерами. Дикі барани, немов привиди, стрибали скелястими тіснинами, а холодний сірий вітер нестримно нісся донизу зі снігових верхів’їв над ними, із димового краю бурхливих випарів, які клубочилися й опускалися додолу крізь прогалини, і видавалося, начебто горішній світ палав. Вони розмовляли дедалі менше, аж поки зовсім не замовкли, як це часто буває у мандрівників, що наближаються до кінця своєї подорожі. Пили воду з холодних гірських потоків і промивали рани, вполювали біля джерела молоду лань, з’їли, скільки змогли, а решту м’яса нарізали тонкими смугами, закоптили і взяли із собою. Вони більше не бачили ведмедів, але помітили ознаки того, що вони поблизу, тож піднялися схилами більш ніж на кілометр від місця, де готували м’ясо, і лише там заночували. Уранці пройшли пустищем по купі «громових каменів», схожих на скам’янілі яйця якогось стародавнього нелетючого птаха. Вони йшли краєм тіні від гір, тримаючись сонячного боку, щоб зігрітися, й опівдні вперше далеко внизу, під хмарами, побачили море, блакитне й безтурботне.
Стежка пролягала через низькі пагорби й виходила на фургонну колію, і вони пішли нею туди, де раніше буксували заблоковані колеса і залізні ободи дряпали скелю, море внизу із темного стало чорним, сонце зайшло, а земля навколо вже була синя й холодна. Вони спали, тремтячи, під виріжком, зарослим деревами, довкруги кричали сови і пахло ялівцем, а в бездонній ночі роїлися зірки.
Наступного вечора вони прибули до Сан-Дієґо. Колишній священник пішов, щоб знайти для них лікаря, а малюк пройшовся вогкими багнистими вулицями повз ряди домів зі шкур і, проминувши гравійну смугу, вийшов на берег.
Біля лінії відпливу гумовим мотлохом лежали розкидані пасма водоростей бурштинового відтінку. Мертвий тюлень. По той бік затоки тонкою лінією пролягав уламок рифу, поставлений туди ніби для того, щоб море точило об нього зуби. Малюк присів на пісок і дивився на сонце на кутій поверхні води. Вдалині хмари, схожі на острови, садовилися на іншомор’є лососевого кольору. Силуети морських птахів. На берег глухо накочував прибій. Неподалік стояла кобила, задивившись на темні води, а молоде лоша вистрибувало, відбігаючи і знову повертаючись.
Малюк сидів і дивився, як сонце із шипінням занурювалося у хвилі. Кобила темніла на тлі неба. У пітьмі шумів прибій, чорна шкура моря здіймалася в світлі забрукованого зорями неба, а з ночі виплигували довгі бліді вали й розбивалися об берег.
Він підвівся і повернувся у бік вогнів містечка. Серед темних скель, якими дерлися фосфоричні краби, сяяли, наче плавильні печі, припливні водойми. Проходячи повз солону уніолу, малюк озирнувся. Кобила не рухалася. Корабельне світло блимнуло серед хвиль. Лоша стояло, опустивши голову, біля кобили, а та вдивлялася далеко за межі людського розуміння, туди, де тонуть зірки, а кити через чорне безшовне море переправляють свої величезні душі.
XXII
Під арештом — Відвідини судді — Обвинувачення — Солдат, священник, магістрат — За підпискою про невиїзд — Він відвідує хірурга — Древко стріли витягнули з ноги — Марення — Він подорожує до Лос-Анджелеса — Публічне повішення — Los ahorcados[261] — У пошуках колишнього священника — Ще один дурень — Скапулярій — У Сакраменто — Мандрівник іде на захід — Він покидає свою групу — Брати-покутники — Поховальні дроги — Ще одна різанина — Черниця в скелях.
260
Місцевість біля Ворнер Спрінгз (Каліфорнія), перша зелена оаза, на яку натрапляли мандрівники, виходячи з пустелі, коли йшли Південною емігрантською стежкою в 1849–1861 роках. Власник — американець Джонатан Трамбул Ворнер, який прийняв мексиканське громадянство і став Хуаном Хосе.