Ти, повторив малюк. То був ти.
А от і не я, відповів суддя. Послухай мене. Гадаєш, Ґлентон був дурнем? Хіба не знаєш, що він тебе вбив би?
Брехня, відповів малюк. Брехня, їй-бо, брехня.
Ще раз подумай, сказав суддя.
Він ніколи не брав участі у твоєму божевіллі.
Суддя всміхнувся. Він дістав із кишені жилета годинник, відкрив його і підніс до слабкого світла.
Адже навіть якби ти мав обстоювати своє, сказав він, що саме ти обстоював би?
Він звів очі. Тоді натиснув на кришку годинника, закрив його і поклав на місце. Час іти, сказав він. У мене є доручення.
Малюк заплющив очі. А коли розплющив, судді вже не було. Того вечора він покликав капрала, вони сіли обабіч ґрат, і малюк розповів йому про цілу купу золотих і срібних монет, закопану в горах неподалік. Він говорив доволі довго. Капрал поставив свічку на підлогу між ними й дивився на нього так, як дивляться на говірку брехливу дитину. Коли малюк закінчив розповідати, капрал підвівся, взяв свічку і вийшов, залишивши його в темряві.
Через два дні малюка відпустили. Очистити його від гріхів прийшов іспанський священник, він бризнув на малюка з-за ґрат водою, наче виганяючи злих духів. Коли за годину по малюка прийшли, у нього від страху запаморочилася голова. Його відвели до алькальда, який по-батьківськи поговорив з ним іспанською, а потім малюка вигнали на вулицю.
Лікар, якого він знайшов, був молодиком із хорошої родини зі східного узбережжя. Він ножицями розрізав штанину, подивився на почорніле древко стріли й поворушив його. Навколо поранення утворилася м’яка фістула.
Болить? запитав він.
Малюк не відповів.
Лікар натискав великим пальцем на шкіру навколо рани. Він сказав, що може зробити операцію, вартість — сто доларів.
Малюк підвівся з-за столу і, накульгуючи, вийшов на вулицю.
Наступного дня, коли він сидів на площі, до нього підійшов хлопець і відвів його до халупи за заїздом, де лікар сказав, що вранці його прооперує.
Малюк продав револьвер якомусь англійцю за сорок доларів, а на світанку прокинувся під купою дощок, під які заліз уночі. Дощило, і він ходив порожніми брудними вулицями, а тоді стукав у двері бакалійника, доки той його не пустив. У кабінет хірурга малюк заявився вже дуже п’яним, однією рукою він схопився за одвірок, а другою стискав напівпорожню літрову пляшку віскі.
Асистентом хірурга був студент із Сіналоа, який раніше у нього навчався. На порозі виникла сварка і тривала доти, доки із дальньої частини приміщення до них не підійшов сам хірург.
Тобі доведеться прийти завтра, сказав він.
Я і тоді не буду тверезіший.
Лікар уважно на нього подивився. Гаразд, сказав він. Давай мені віскі.
Малюк увійшов, і асистент затраснув за ним двері.
Тобі не треба віскі, сказав лікар. Дай мені його.
Чого це не треба?
У нас є спиртовий ефір. Тобі не потрібне віскі.
Воно міцніше?
Набагато міцніше. У будь-якому разі я не можу оперувати смертельно п’яну людину.
Малюк подивився на асистента, а потім на хірурга. А тоді поставив пляшку на стіл.
Добре, зауважив хірург. Тепер іди з Марсело. Він приготує тобі ванну, дасть чистий одяг і покаже, де полежати.
Хірург дістав з жилета годинник і, тримаючи його на долоні, подивився на циферблат.
Зараз чверть по восьмій. О першій годині ми тебе прооперуємо. Відпочинь. Дай знати, коли щось треба.
Асистент провів малюка у дальній кінець двору до побіленої саманної будівлі. У тому лазареті стояло чотири порожні залізні ліжка. Скупався малюк у величезному клепаному мідному казані, який, певно, забрали з корабля, потім ліг на грубий матрац і слухав, як десь за стіною граються діти. Він не спав. І коли по нього прийшли, досі був п’яний. Вони вивели його і поклали на якусь підставку в порожній кімнаті біля лазарета, асистент підніс йому до носа крижану тканину й наказав глибоко вдихнути.
У тому і дальших снах його відвідував суддя. А хто ще міг би прийти? Великий незграбний мутант, мовчазний і незворушний. Хай яких предків суддя мав, він був чимось зовсім іншим, аніж просто їхньою сумою, і не існувало системи, яка дала б змогу виокремити ці лінії аж до самого його походження, бо він до того не надавався. Той, хто хотів би пізнати його історію, розгадавши таємниці лона і гросбухів, мав урешті-решт опинитися, охоплений темрявою і німотою, на краю безодні, що не має ані кінця, ані початку, і хай яку науку використовувати, щоб осягнути той порох первісної матерії, який розсіює вітер, віючи із минулих тисячоліть, він не виявив би жодного сліду того найвіддаленішого від нас атавістичного яйця, яке і вважалося б почином судді. У пошитому на замовлення костюмі, з капелюхом у руці суддя стояв у тій білій порожній кімнаті й вдивлявся у нього своїми свинячими очима без вій, у яких шістнадцятирічний малюк відчитав весь огром рішень, непідзвітних людським судам, і власне ім’я, яке він більше ніде не міг розшифрувати, занесене до записів як щось завершене, як ім’я мандрівника, що в юрисдикції трапляється тільки в позовах окремих найманців чи на мапах давніх часів.