Крізь нашарування диму в жовтому світлі на нього дивився суддя.
Він сидів за одним із столиків у круглому капелюсі із вузькими крисами, а навколо нього були найрізноманітніші люди: пастух, погонич, гуртівник, вантажник, гірник, мисливець, солдат, розносник, картяр, волоцюга, п’яниця, злодій — він був серед покидьків, які жебракували останню тисячу років, він був серед шалапутних нащадків східних династій, і в цьому строкатому натовпі суддя сидів разом із ними, але все ж осторонь, ніби був зовсім іншою людиною і, здавалося, мало чи взагалі не змінився за ці роки.
Чоловік відвів погляд від очей судді і втупився в порожню склянку, затиснуту між кулаками. Звівши очі, він зустрівся поглядом із барменом. Підняв вказівний палець, і бармен приніс віскі.
Він заплатив, взяв склянку і випив. На стіні позаду шинкваса висіло дзеркало, але в ньому відбивалися лише дим і фантоми. Шарманка стогнала і хрипіла, а ведмідь, висолопивши язика, важко крутився на дошках.
Обернувшись, він побачив, що суддя встав і розмовляв з іншими. Імпресаріо проштовхувався крізь натовп, трусячи монетами в капелюсі. Надто строкато вдягнені повії виходили через задні двері, і він дивився на них і на ведмедя, а коли роззирнувся по всій кімнаті, судді там уже не було. Імпресаріо, здавалося, посварився з кількома чоловіками, які стояли біля стола. Тоді підвівся ще один. Імпресаріо помахав своїм капелюхом. Один із чоловіків вказав на шинквас. Він похитав головою. У тому гомоні їхні голоси було не розчути. Ведмідь танцював на дошках, вкладаючи в це всю свою душу, а дівчинка крутила ручку шарманки, і тінь цього видовища, утворена відблисками свічок на стіні, при денному світлі вимагала б підтвердженого джерела. Коли він знову поглянув на імпресаріо, той уже стояв у капелюсі, поклавши руки на стегна. Один із чоловіків витягнув з-за пояса довгоствольний кавалерійський револьвер. А тоді повернувся і націлився у бік сцени.
Хтось кинувся на підлогу, хтось потягнувся по власну зброю. Власник ведмедя стояв, як торговець у тирі. Прогримів постріл, і в тому несподіваному гуркоті всі звуки стихли. Ведмідь отримав кулю кудись у живіт. Він тихо застогнав і затанцював ще швидше, мовчки, порушуючи тишу лише тупотом своїх величезних лап по дошках. З його паху текла кров. Маленька дівчинка з шарманкою на перев’язі завмерла, зупинивши ручку на півоберті. Чоловік із револьвером знову вистрілив, зброя із гуркотом задерлася, закурився чорний димок, ведмідь застогнав і п’яно закрутився. Він тримався за груди, з його щелепи звисала тонка цівка червоної піни, ведмідь похитнувся, заплакав, як дитина, зробив кілька останніх кроків, пританцьовуючи, і впав на дошки.
Хтось уже схопив стрільця за руку, і револьвер колихався у повітрі. Власник ведмедя стояв приголомшений, схопившись за край свого старосвітського капелюха.
Таки вбили того клятого ведмедя, сказав бармен.
Дівчинка розстібнула ремінь, і шарманка із хрипом грюкнулася на підлогу. Вона підбігла до ведмедя, стала на коліна, обійняла велику кудлату голову і колисала її, ридаючи. Більшість чоловіків піднялися з-за столів і тепер стояли в задимленому жовтому просторі, поклавши руки на зброю, що висіла на ремені. Повії зграйками поквапно втекли в задню частину приміщення, на сцену вийшла жінка, обійшла ведмедя і простягла вперед руки.
Усе позаду, сказала вона. Усе позаду.
А ти віриш, що все позаду, синку?
Він обернувся. Біля шинкваса стояв суддя і дивився на нього згори вниз. Він усміхнувся і зняв капелюха. У світлі лампи велика бліда баня його черепа сяяла, немов величезне фосфоричне яйце.
Останні зі справжніх. Останні зі справжніх. По-моєму, всі, крім мене і тебе, уже згинули. А по-твоєму?
Він намагався не дивитися на суддю. Те велике тіло затіняло його від усього навколо. Він почув, як жінка оголосила про початок танців у задній кімнаті.
І тих на світі ще нема, хто прокляне дофіна душу[268], сказав суддя. Він трохи повернувся. Часу ще багато, натанцюємося.
Я не вчитимусь танцювати.
Суддя всміхнувся.
Тіролець і ще один чоловік схилилися над ведмедем. Дівчинка ридала, її сукенка спереду потемніла від крові. Суддя перехилився через шинквас, схопив пляшку й великим пальцем підчепив корок. Той просвистів у темряву над лампами, як куля. Потім суддя наче пальнув собі в пельку добрячим ковтком з пляшки і притулився до шинкваса. Ти тут, щоб потанцювати, сказав він.
Мені час іти.
268