Той чоловік справді щось бурмотів собі під ніс і лиховісно оглядав приміщення, наче тут у нього друзів точно не було.
Людина сама шукає свою долю, свою і жодну іншу, сказав суддя. Хоч-не-хоч. Будь-яка людина, яка дізнається про свою долю і обирає протилежний курс, урешті-решт прийде в те саме місце у визначений час, бо доля кожної особи така ж величезна, як світ, у якому вона живе, і так само містить у собі всі протилежності. Ця пустеля, де розбилися долі стількох людей, неосяжна і вимагає величі серця, але і вона, зрештою, порожня. Важка і безплідна. Сама її суть — це камінь.
Суддя наповнив високу склянку. Випий, сказав він. Світ живе далі. Ми танцюємо щовечора, і сьогодні не виняток. Пряма дорога чи крива — вони однакові, і, коли ти вже тут, хіба рахуються роки, що минули від нашої останньої зустрічі? Людська пам’ять ненадійна, а минуле, яке було, мало чим відрізняється від минулого, якого не було.
Він узяв склянку, яку наповнив суддя, випив і знову поставив. А тоді подивився на суддю. Я бував усюди, сказав він. Це лише ще одне з місць.
Суддя звів брову. І ти залишив там свідків? запитав він. Щоб після твого від’їзду вони повідомляли, чи покинуті тобою місця і далі існують?
Це якась маячня.
Точно? А куди поділося вчора? Де Ґлентон і Браун, де священник? Він нахилився ще ближче. Де Шелбі, покинутий тобою в пустелі на милість Еліаса, і де Тейт, якого ти покинув у горах? Де ті дами, ах, ті прекрасні й ніжні дами, з якими ти танцював на балу в губернатора, коли був героєм, помазаним кров’ю ворогів республіки, яку ти обрав захищати? І де скрипаль і танці?
Гадаю, ти мені скажеш.
Я скажу. Оскільки війна стала безчесним заняттям і в її благородстві сумніваються, людей честі, які визнають святість крові, усунуто від танцю, хоч це право воїна, і тоді танець стає фальшивим, і танцюристи фальшивими. Але завжди буде один справжній танцюрист, здогадаєшся, про кого йдеться?
Ти ніхто.
У твоїх словах більше правди, ніж ти думаєш. Та я тобі скажу. Лише той, хто повністю пожертвував собою заради крові війни, хто побував на самому дні цієї ями і побачив зусібіч ті жахи, і врешті-решт пізнав, що вони промовляють до глибин його душі, тільки той може танцювати.
Навіть тупа тварина може танцювати.
Суддя поставив пляшку на шинквас. Почуй мене, чоловіче, сказав він. На сцені є місце лише для одного звіра і тільки одного. Доля інших — вічна і безіменна ніч. Вони один за одним увійдуть у темряву до того, як засвітяться ліхтарі. Ведмеді, які танцюють, і ведмеді, які не танцюють.
Він рушив разом із натовпом до дверей у глибині кімнати. В аванзалі в тьмяному диму сиділи гравці в карти. Він рушив далі. Якась жінка збирала перепустки у людей, які йшли до навісу біля задньої частини будівлі. Вона звела на нього очі. Перепустки у нього не було. Вона відправила його до столика, де інша жінка продавала перепустки і шматком ґонту проштовхувала гроші за них крізь вузький отвір залізного сейфа. Він заплатив долар, узяв латунний жетон із печаткою, віддав його біля дверей і зайшов.
Він опинився у великій залі з підвищенням для музикантів в одному кінці та великою саморобною піччю з листів сталі в іншому. На танцмайданчику працювали цілі ескадрони повій. У своїх заплямованих пеньюарах, зелених панчохах і панталонах кольору дині вони пропливали в димному тьмяному світлі олійних ламп, немов несправжні розпусниці, водночас дитинні й непристойні. Смаглява повія-карлиця взяла його за руку й усміхнулася.
Я тебе одразу помітила, сказала вона. Я завжди беру те, що хочу.
Вона провела його через двері, де стара мексиканка розносила рушники та свічки, і вони піднялися темними дощатими сходами до горішніх кімнат, наче біженці, врятовані від якогось жахливого лиха.
Він дивився на неї, лежачи зі спущеними до колін штанами у невеликій кімнаті. Він спостерігав, як вона збирає своє вбрання й одягається, як підносить свічку до дзеркала й вивчає своє обличчя. Потім вона обернулася й подивилася на нього.