Ходімо, сказала вона. Мені треба йти.
Іди.
Тобі не можна тут лежати. Пішли. Мені треба йти.
Він сів, звісивши ноги з маленького залізного ліжка, підвівся, натягнув штани, застібнув їх і підперезав поясом. Потім підняв з підлоги капелюха, вибив його об стегно й надів.
Тобі треба спуститися і випити, сказала вона. І в тебе все буде гаразд.
В мене і так усе гаразд.
Він вийшов з кімнати. У кінці коридору обернувся й подивився. А потім спустився сходами. Вона підійшла до дверей. Стояла в коридорі, тримаючи в одній руці свічку, а другою поправляючи волосся, і спостерігала, як він зникає в темряві на сходах, а потім зачинила за собою двері.
Він став край танцювального майданчика. Кілька людей стояли колом, взявшись за руки, посміхаючись і перегукуючись. На сцені на табуреті сидів скрипаль, а якась людина сновигала залою, вигукуючи послідовність рухів, жестикулюючи і показуючи, як, на її думку, їм варто було б танцювати. Надворі, у напівтемряві, жалюгідні тонкава стояли групками в багнюці, і їхні обличчя застигли у смугах віконного світла, як дивні втрачені портрети. Скрипаль підвівся й припасував свій інструмент під підборіддям. Пролунав крик, зазвучала музика, і коло танцюристів важко закрутилося, гучно човгаючи. Тоді він вийшов через чорний хід.
Дощ ущух, і стало прохолодно. Він стояв на подвір’ї. Зірки падали з неба міріадами, навмання, кваплячись по короткому вектору від свого початку в ночі до кінцевого пункту призначення в праху та небутті. У залі вищали скрипки і човгали та тупали ногами танцюристи. На вулиці чоловіки кликали маленьку дівчинку, у якої вбили ведмедя, бо вона пропала. Вони ходили з ліхтарями та смолоскипами темними дворами, гукаючи її на ім’я.
Він спустився пішохідним помостом до нужника. Там постояв біля входу, прислухаючись до тихих голосів, і знову глянув на мовчазні сліди зірок, що помирали над темними пагорбами. А тоді відчинив грубі дощаті двері й увійшов.
На унітазі сидів суддя. Він був голий. Усміхаючись, суддя підвівся, а потім обійняв його, притиснувши до своєї величезної страшної плоті й опустивши за ним дерев’яну планку на дверному замку.
У салуні двоє чоловіків шукали власника ведмедя, бо хотіли купити його шкуру. Тварина лежала на сцені у величезній калюжі крові. Усі свічки згасли, крім однієї, яка непевно і тривожно шкварчала лоєм, як вотивна лампадка. На танцювальному майданчику до скрипаля приєднався юнак, він вистукував такт ложками, тримаючи їх між колінами. Плавно рухалися напівголі повії, деякі з оголеними грудьми. Брудним двором позаду будівлі двоє чоловіків йшли помостом до нужника. Третій стояв біля нужника і мочився у багнюку.
Там хтось є? запитав перший.
Чоловік, який справляв нужду, не звів очей. На твоєму місці я туди не заходив би, сказав він.
Там таки хтось є?
Я туди не заходив би.
Він підтягнув штани, застібнувся, пройшов повз них і попрямував до світла. Перший чоловік поглянув йому вслід, а потім відчинив двері нужника.
Боже всемогутній, сказав він.
Що там?
Той не відповів. Лише обійшов другого і попрямував назад до будівлі. Другий дивився йому вслід. Потім відчинив двері й зазирнув усередину.
У салуні ведмедя поклали на брезент, знятий з фургона, і гукнули всіх допомогти його винести. В аванзалі сигарний дим клубочився навколо ламп, як лиховісний туман, і чоловіки із тихим бурмотінням робили ставки та роздавали карти.
У танцях було затишшя, на сцену вийшов другий скрипаль, і вони обоє мацали струни, обертаючи маленькі дерев’яні кілочки, доки не були задоволені. Багато танцюристів хиталися залою п’яні, деякі скинули сорочки та куртки й тепер стояли з оголеними грудьми та спітнілі, хоча в приміщенні було досить холодно, їхнє дихання парувало. На підвищення для оркестру піднялася чимала повія і почала плескати в долоні, п’яно вимагаючи музики. На ній були лише чоловічі кальсони, на кількох її посестерах також був одяг, схожий на трофеї: капелюхи, рейтузи та сині саржеві кавалерійські куртки. Коли музиканти знову зацигикали, усі бадьоро закричали, розпорядник виступив наперед і оголосив танець, і танцюристи почали тупотіти, улюлюкати й хилитися один на одного.
І вони танцюють, дощана підлога грюкає під їхніми ботфортами, і скрипалі бридко посміхаються над своїми нахиленими інструментами. Над усіма ними височіє голий суддя, який танцює, жваво і швидко рухаючи своїми ніжками, а далі прискорює крок, вклоняючись панянкам, велетенський і безволосий, як гігантське дитя. Він каже, що ніколи не спить. Каже, що ніколи не помре. Він вклоняється скрипалям, плавно задкує, закидає назад голову, сміється глибоким гортанним сміхом, він загальний улюбленець, цей суддя. Він обмахується капелюхом, і місячна баня його черепа блідо плине під лампами, він гойдається, бере скрипку, обертається в піруеті, одне па, два па, танцює і грає одночасно. У нього легкі і спритні ноги. Він ніколи не спить. Він каже, що ніколи не помре. Він танцює у світлі та тіні, загальний улюбленець. Він ніколи не спить, цей суддя. Він танцює і танцює. Він каже, що ніколи не помре.