Практично всі персонажі «Кривавого меридіана» мають реальних прототипів з такими ж іменами, однак лише двом дісталися суттєво охудожнені і розширені біографії — судді Голдену і малюку. «Мутанту», подібному на «дельфіна»[273], і підлітку, який тікає від батька-п’яниці, наче Гек Фінн. Називати їх центральними персонажами не випадає[274], бо вони часом надовго зникають із сюжетної канви, щоб, зрештою, зійтися сам на сам у місці, що зовсім не скидається на поле бою. Джон Сепич[275], який багато спілкувався з Маккарті, вичерпно довів, що на створення цього недружнього дуету (та й багатьох інших епізодів) письменника надихнули мемуари Семюеля Чемберлена «Моя сповідь: Спогади одного негідника», написані у 1855–1861 роках. І саме Сем, який приєднався до загону Ґлентона, став прообразом безіменного малюка, що лише в останньому розділі отримає статус «чоловіка». А от «“Суддя”[276] Голден з Техасу» вже був у тій банді. Чемберлен навіть лишив наступним поколінням опис: прекрасний вершник і стрілець; високий (понад метр вісімдесят), «холоднокровний лиходій» із «м’ясистим тілом» і «тьмяним обличчям, позбавленим волосся та будь-якого виразу»; «енциклопедичний Мисливець на скальпи», який знався на геології, ботаніці й мінералогії, а також опанував діалекти і грав на музичних інструментах. А ще, найпевніше, він був дотичний до всіх огидних справ, так докладно зображених Кормаком Маккарті, зокрема педофілії і канібалізму, на які автор промовисто натякає. Втім, інших безпосередніх свідчень про існування «судді з Техасу» ніде, крім «Моєї сповіді…», не лишилося. У «Кривавому меридіані» письменник свідомо зменшив реальну кількість людей у загоні Ґлентона, щоб суддя став тринадцятим — очевидна пародія на Ісуса з його дванадцятьма апостолами.
Є декілька цілісних інтерпретацій роману Маккарті, серед яких відносно простою і переконливою є запропонована Шейном Шимпфом. Дослідник вважає, що «Кривавий меридіан» варто тлумачити в контексті ніцшеанської філософії. У тексті описано світ, в якому помер Бог. Усі церкви, які трапляються мандрівникам, — це руїни, що вже не є «sanctuary», тобто «святилищем» чи «притулком». Це англійське слово в романі вжито лише раз, коли наймолодший збирач кісток «позирав на темний притулок [sanctuary] нічної прерії». Тобто ніч у цьому художньому світі є єдиним «рятівним» простором для тих, кому потрібні захист і сховок. Бог тут ніколи не рятує своїх вірян, церква не захищає від насильства, а братів-покутників з їхнім альтернативним Христом по-звірячому вбивають. Між іншим, Рассел Гілльє[277] зауважує те, що в загоні Ґлентона у кількох осіб в прізвищах «сховані» тварини — Баткет (Bathcat), Дідощур (Grannyrat), Тоудвайн (Toadvine), — що вочевидь має підкреслити їхню нелюдську, звірину, природну суть.
Дві важливі релігійні особи в «Кривавому меридіані», теж доволі символічні, постають як своєрідні атавізми. На початку роману суддя обмовляє преподобного Ґріна, змушуючи того втікати (Ґрін перед тим пророчо називає суддю «дияволом»). Другий герой — це Тобін, якого часто називають «колишнім священником», хоча потім з’ясовується, що він був «лише послушником у монастирі». Тобто це несправжній священнослужитель, який ще й не гребує зрізанням скальпів, однак навіть він часто говорить про сатанинську сутність Голдена. Тобін доєднується до війни, бо, згідно з ніцшеанськими поглядами, вона потрібна церкві, щоб послабити лжепророків і псевдобогів, зокрема науку.
Саме суддя є носієм наукового знання, тоді як малюк — залишків християнського милосердя[278], часом амбівалентного і запізнілого. Згідно з Ніцше, перший — господар, а другий — раб. Знаково, що суддя постійно щось записує в книжку («гросбух»), тоді як малюк не вміє ані читати, ані писати. Тож навіть коли наприкінці він знаходить «біблію», то просто носить її із собою, як і «скапулярій»[279] із вух. Суддя — така собі «надлюдина», якій пасують слова Заратустри: «Я повірив би в Бога, що вміє танцювати»[280]. Він записує і замальовує все побачене, щоб привласнити його, контролювати, а потім знищити оригінал — так суддя мавпує Творця. Та й заповіді його зовсім не християнські: «Війна — це найвища гра, тому що вона силою веде до єдності існування. Війна — це бог»[281]. У такій ситуації людство, на думку Шимпфа, скидається на ідіота, який іде за суддею (наукою, прогресом), не знаючи, куди його ведуть. У сні малюка ідіот поруч із суддею перетворюється на ремісника, фальшивомонетника «зі своїми різцями й штихелями», який працює в тіні Голдена «й із холодного шматка шлаку створює годящу лицьову сторону, образ, який зробить цю створену із залишків дзвінку монету ходовою на ринках, де торгують люди». Далі ж Маккарті значущо підсумовує: «Саме тому суддя і був суддею, а ніч ніяк не закінчується». Знаково, що, як зазначає Петра Мундік[282], важливе в агностицизмі слово деміург (злий дух-творець світу) перекладається і як «ремісник». А згідно з гностичним апокрифом Іоанна, деміург і його архонти навчали «людей металургії та війни» і зводили їх на манівці «багатьма обманами».
273
Стівен Фрай дотепно зауважує, що Голден одночасно схожий на білого кита і капітана Ахава з роману «Мобі Дік» Германа Мелвілла. Frye S. Understanding Cormac McCarthy. Columbia: University of South Carolina Press, 2009.
274
Перші шість розділів і останні чотири ми спостерігаємо за подіями очима малюка, тоді як у розділах VII–XIX він діє як епізодичний персонаж, а в XI і XVI взагалі відсутній. Лише у розділі XV малюк стає головним героєм, і Маккарті описує його пригоди за межами банди.
275
Sepich J. Notes on Blood Meridian: Revised and Expanded Edition. Austin: University of Texas Press, Austin, 2008.
277
Hillier R. Morality in Cormac McCarthy’s Fiction: Souls at Hazard. London: Palgrave MacMillan, 2017.
281
Суддя вільно цитує Геракліта, що називав війну батьком і королем усього і тим, що розрізнює людину просту і богоподібну, раба і вільного.
282
Mundik Р. A Bloody and Barbarous God: The Metaphysics of Cormac McCarthy. Albuquerque: University of New Mexico Press, 2016.