Крім того, суддя опікується поширенням фальшивого образу Бога на монеті, щоб люди ніколи не дізналися про Бога істинного. Задовго до цього сну суддя показав фокус із монетою, яка відлітає у пітьму, а потім повертається, що стає таким собі еквівалентом християнського дива, але во благо фальшивого творця (і творця фальші) та його золотого тельця. Суддя, за диявольськими приписами, перевертає Боже слово: «Не можете Богу служити й мамоні»[283], — і діє всупереч йому.
В епілозі розвинуто образи оманливого ватажка і довірливої пастви: рухи слухняних послідовників порівняно із годинником (згадано такі деталі, як «спусковий механізм» і «лопатку»), який у XIX ст. був метафорою науки. В останніх розділах суддя в новенькому костюмі і з годинником на ланцюжку, на чому наголошено тричі, відвідує малюка у в’язниці.
Епілог, напевно, найтемніша частина роману, начебто безпосередньо не пов’язана із сюжетом. Одне з цікавих тлумачень епілогу належить Лео Доерті[284], що вважає роман Маккарті розмислами на тему гностицизму. Доерті звертає увагу на згадку Анарети («планети, що знищує життя») і асоціює її із Землею, яка теж «лежить у злі»[285] і належить судді як одному з предковічних архонтів, на гвинтівці якого сказано: «Et In Arcadia Ego». Архонтів, духів-господарів нижніх світів, сповнюють «осудливість і ревнощі», а їхня творча сила спрямована на задоволення власних «амбіцій, марнославства» та втамування «жаги до панування». Втім, у кожній людині є пневма, тобто дух, ув’язнений у матерії, «божа іскра» в тілі. Знання є ключем до визволення, і роль архонтів полягає якраз у тому, щоб не дати людині опанувати це знання. У цьому, зрештою, і полягає конфлікт судді і малюка. Архонт, як і верховний Бог, не хоче і не може бути частиною системи, де все продається, не бажає брати участі в обміні (недарма Маккарті описує сон малюка про суддю і монети), він поза нею. Коли ж хтось намагається теж вийти із системи, Бог цьому активно сприяє, а архонт намагається перешкодити. На думку Доерті, добрий Бог, творець усього світу, таки присутній у романі: саме він з’являється в епілозі і вкладає вогонь, тобто частинку себе, в землю і людей. Бог хоче вивільнити вогонь з матерії, але більшість людей «сплять» або продовжують механічно повторювати за Творцем, необізнані, відчужені й залежні[286]. Це, зокрема, «ті, хто збирає кістки» — поширене у той час заняття. Невдовзі після винищення бізонів люди дізналися, що бізонячі кістки містять багато фосфору, який можна використовувати як добрива. Маккарті, згадавши збирачів, одразу ж додає: «і ті, хто їх не збирає», — узагальнюючи решту людей за принципом заперечення.
Головне визначення «Кривавого меридіана» — роман руху, невипадково серед персонажів є і «пілігрими» (подорожні, часом подібні на героїв «Кентерберійських оповідок» Джеффрі Чосера), і «аргонавти» (золотошукачі, адже саме у 1848–1855 роках тривала Каліфорнійська золота лихоманка).
Та найзагадковішою постаттю лишається вогненосець, який їх веде. Втім, із вогнем пов’язаний і малюк: якось суддя називає його «Young Blasarius», але це не ім’я Блазаріус, а прізвисько, похідне від давнього юридичного терміна «blasarious», що означає підпалювача[287]. На негностичному рівні це можна пояснити тим, що малюк допоміг Тоудвайну підпалити готель, однак Маккарті часто працює з кількарівневими алюзіями.
Гарольд Блум[288], на противагу Доерті, вважав гностичне тлумачення хибним. В образі вогненосця критик вбачав прометеївські мотиви, втім, наголошуючи на принциповій неможливості знайти єдине вичерпне пояснення образів персонажів у романі. Так, за словами самого Маккарті, Голдена годі зрозуміти в межах певної системи: «Хай яких предків суддя мав, він був чимось зовсім іншим, аніж просто їхньою сумою, і не існувало системи, яка дала б змогу виокремити ці лінії аж до самого його походження, бо він до того не надавався».
284
Daugherty L. Gravers False and True: «Blood Meridian» as Gnostic Tragedy // Perspectives on Cormac McCarthy / Ed. by Edwin T. Arnold and Dianne C. Luce. Jackson: University Press of Mississippi, 2000.
286
Найпоширеніше речення в романі, яке вжито 31 раз: «Вони рушили/поїхали далі» («They rode on»). Варіація цієї фрази завершує твір: «А потім вони всі знову йдуть далі» («Then they all move on again»).
288
Блум також припускає, що «дворучне знаряддя» («implement with two handles») в епілозі — це натяк на «two-handed engine», незрозумілу фразу з поеми Джона Мілтона «Люсідас». Саме цей «two-handed engine» у Мілтона має порятувати Англію від загнивання. A Conversation with Harold Bloom about McCarthy’s «Blood Meridian». Interviewed by Peter Josyph // Sacred Violence. Vol. 2: Cormac McCarthy’s Western Novels / Ed. by Wade H. Hall, Rick Wallach. El Paso: Texas Western Press, 2002.