Не знайдеш у таверні тієї радості, з якою йдеш туди, сказав меноніт. Він тримав капелюх у руках перед собою, а потім натягнув, повернувся і вийшов через ворота.
IV
Виступ з флібустьєрами — На чужій землі — Полювання на антилоп — Переслідувані холерою — Вовки — Ремонт фургонів — Безплідна пустеля — Нічні бурі — Примарний табун — Молитва про дощ — Садиба в пустелі — Стариган — Новий край — Покинуте селище — Погоничі на рівнині — Напад команчів.
П’ять днів по тому він на жеребці загиблого разом з іншими вершниками і валкою, проминувши площу, виїхав за місто на дорогу, що вела в долину. Вони проїхали через Кастровілль, де койоти розрили могили і порозтягали кістки, перетнули річку Фріо, потім Нуесес, з’їхали з дороги Пресидіо і повернули на північ, виславши варту вперед і в тил. Уночі подолали Дель-Норте[33] і мілким піщаним бродом вийшли до вітровійної пустині.
До світанку загін розтягнувся по долині довгою колоною, пересохлі дерев’яні фургони жалібно стогнали, коні фуркали. Глухий стукіт копит, дзвін спорядження, безупинний брязкіт упряжі. Земля була голою, коли не рахувати розкиданих острівців чагарнику, кактусів і невеличких латок звивистої трави, і на південь тяглися такі ж голі невисокі гори. Лінія горизонту на заході була пласкою і чіткою, як спиртовий рівень.
За перші дні їм не трапилося ніякої дичини і птахів, окрім стерв’ятників. Удалині вони бачили отари овець чи кіз, що рухалися вздовж обрію в шлейфі пилу, а їсти їм доводилося м’ясо диких віслюків, підстрелених на рівнині. У підсідельних піхвах сержант тримав важку вессонівську гвинтівку з фальш-стволом, для якої потрібні були паперові пижі і яка стріляла конусуватими кулями. З неї він бив у пустелі дрібних диких свиней, а потім, коли в поле зору почали потрапляти табуни антилоп, зупинявся у сутінках, щойно сонце щезало за небосхил, брав сошку, вкручував її в нарізану втулку під цівкою, і так бив тварин, поки ті безтурботно паслися на відстані майже кілометр. Гвинтівка була обладнана прицілом з верньєром на хвостовому гвинті, він на око визначав відстань, робив поправку на вітер і виставляв приціл, наче мав мікрометр. Другий капрал лежав поруч з прозорною трубою і, коли той хибив, підказував, вище чи нижче брати, фургон чекав, доки сержант підстрелить три-чотири антилопи, а тоді радісно торохтів по захололій землі, а шкуродери товклися і посміхалися у возі. Сержант ніколи не вкладав гвинтівку в піхви, не витерши і не змазавши дуло.
Зброї в них не бракувало: у кожного гвинтівка, а в багатьох ще й п’ятизарядні кольти малого калібру. У капітана було два драгунські пістолети у кобурах, закріплених через луку сідла на рівні колін. Ці пістолети, зроблені в Сполучених Штатах за патентом Кольта, він придбав в одного дезертира на платній стайні в Соледаді, віддав за них вісімдесят доларів золотом, а на додачу отримав кобури з кулелійкою і порохівницею.
Завдяки обрізаному і розточеному дулу гвинтівка малюка була справді дуже легкою, а кулелійка такою дрібною, що йому доводилося пижувати кулі замшею. Він стріляв лише декілька разів, але кулі летіли абикуди. Він віз її поперек сідла, бо не мав піхов. Її так возили бозна-скільки років, і рура добряче затерлася.
У присмерку повернувся фургон з м’ясом. Шкуродери накидали у візок мескитового хмизу і викорчуваних кіньми пеньків, а тепер розвантажили дрова і у світлі ручних ліхтарів почали шматувати випатраних антилоп на дні фургона своїми «бові» і топірцями, сміючись і розмахуючи ними у кривавому смердючому місиві. Коли зовсім стемніло, з багать випирали, паруючи, почорнілі кістяки, і почалася запекла боротьба за місце над вуглями, куди всі сунули обстругані патички з нанизаними шматками м’яса, тут же дзвеніли баклажки і лунало нескінченне кепкування. А потім вони ночували на тих холодних рівнинах на чужій землі, сорок шість чоловіків, закутаних у ковдри, під тими ж зірками, і так само скімлили прерійні вовки, та водночас усе було якимось дивним.
Вони прокинулися і рушили вдосвіта, поснідали холодним м’ясом з галетами, не розкладаючи вогню. Сонце зійшло й осяяло колону, виснажену шестиденною дорогою. Їхній одяг мав мало спільного, а капелюхи ще менше. Маленькі строкаті мустанги йшли нерівною, агресивною ходою, і зле дзижчання рою мух супроводжувало віз із м’ясом. Загін здіймав куряву, що швидко розсіювалася і губилася в неосяжному краєвиді, і залишався лише пил, який здіймав блідий маркітант, що непомітно наздоганяв їх, і його вбогий кінь та вбогий віз не лишали по собі ніяких слідів на цій землі, як, власне, і на будь-якій іншій. Поблизу тисячі багать у сталево-синіх сутінках розкладає він свій товар, криво шкірячись, цей торгаш, готовий іти за вояками куди завгодно, у будь-який похід, або знаходити їх у норах саме в таких вибілених землях, куди вони втекли, ховаючись від Бога. Цього дня занедужало двоє чоловіків, й один помер ще затемна. Уранці інший зайняв його місце. Обох хворих поклали поміж мішків з бобами, рисом і кавовими зернами у фургоні з провізією, завісивши їх від сонця ковдрами, їх постійно так сильно підкидало і розхитувало, що м’ясо в них майже відділилося від кісток, і вони кричали, щоб їх покинули, а потім померли. У ранковій сутіні лопатками антилоп для них вирили могили, присипали зверху камінням і знову вирушили в дорогу.