Вони вирушили далі, і на сході сонце випустило бліді стріли світла, а потім колір став насиченішим, наче кров, що раптом шугнула, спалахуючи й заливаючи рівнину, і там, де земля затікала в небо на межі творіння, нізвідки з’явилася верхівка сонця, як голівка велетенського червоного фалоса, доки не постала повністю з невидимої крайньої плоті, і тоді сонце нарешті всілося, зловтішно пульсуючи у них за спинами. Камінчики відкидали на пісок тіні, подібні на лінії олівцем, а довгасті обриси людей і валки витягнулися далеко вперед, наче чорні пасма ночі, з якої вони виїхали, наче мацаки, якими їх намагалася втримати прийдешня темрява. Вони їхали, понуривши голови, на головах капелюхи, безликі, як напівсонне військо на марші. Ближче до опівдня помер ще один чоловік, його витягли з фургона, де на мішках, поміж яких він лежав, залишилися плями, і поховали так само, як і інших, і рушили далі.
Тепер за ними назирці йшли вовки, великі світло-сірі lobos[34] з жовтими очима, вони бігли майже поруч або всідалися у спекотному мареві та спостерігали за людьми, коли ті вдень зупинялися спочити. Потім знову наздоганяли. Мчали вистрибом, підкрадалися, йшли неквапом, опустивши до землі довгі носи. Увечері їхні очі бігали та спалахували на межі світлового кола від вогнища, а вранці, коли вершники вирушали в дорогу в прохолодній темряві, було чутно, як вовки ричать і клацають зубами десь позаду, гасаючи табором у пошуках м’ясних залишків.
Фургони так розсохлися, що розгойдувалися з боку в бік, наче собаки, і сточувалися від піску. Колеса повсихали і спиці хиталися у маточинах і торохтіли, як навій ткацького верстата, а вночі мандрівники заганяли у пази фальш-спиці та зав’язували їх смужками сирої шкіри, заганяли клинчики між залізним бандажем і потрісканим на сонці ободом. Колеса вихляли на ходу, залишаючи, попри майже марні зусилля, на піску зигзаги, схожі на сліди гримучої змії. Штирі у маточинах розхитувалися і випадали по дорозі. Колеса почали ламатися.
На десятий день, втративши чотирьох людей, вони підійшли до рівнини з чистої пемзи, куди оком не кинь — жодного куща, жодної травинки. Капітан скомандував спочивати й підкликав мексиканця, що був за провідника. Вони переговорили, і спочатку активно жестикулював мексиканець, потім уже капітан, і невдовзі вони продовжили подорож.
Здається мені, що це пряма дорога до пекла, сказав хтось з вояків.
Цікаво, чим він збирається коней годувати?
Думаю, що, по-їхньому, коні мають гребтися у піску, як курчата, і радіти знайденій зернині.
За два дні їм на шляху почали траплятися кістки і покинуте спорядження. Вони побачили напівпоховані скелети мулів з такими білими і відполірованими кістками, аж ті видавалися розпеченими навіть у такій буйній спеці, побачили в’ючні кошики і сідла, людські кістки, побачили цілого мула, висохлу і почорнілу тушу, тверду, як камінь. Вони їхали далі. Біле полуденне сонце проводжало їх цією пусткою, наче армію привидів, такими блідими були вони від пилу, як силуети стертих фігур на дошці. Вовки стали ще світлішими, стрибали, збивалися докупи, бігали легкими тінями, задирали вгору схудлі морди. Увечері коней годували з рук їжею з торб і напували з відра. Хвороба щезла. Уцілілі лежали тихо в цій вищербленій порожнечі та спостерігали, як розжарені до білого зірки кулями пронизують темряву. Або спали, а їхні очужілі серця калатали на цьому піску, ніби вони були змореними мандрівниками на поверхні планети Анарета[35], що вчепились за безіменність, що кружляє в ночі. Вони йшли далі, і метал на колесах фургонів блищав від пемзи, як хром. На півдні височіли блакитні кордильєри[36], врослі у бліду тінь на піску, наче віддзеркалення в озерній воді, і тут вовків уже не було.
35
У середньовічній астрологічній традиції так називали планету, «яка знищує життя» (від