Тепер вони їхали вночі, jornadas[37], чию тишу порушувало лише торохтіння фургонів і сопіння коней. Дивний загін старців із густим білим пилом на вусах і бровах у місячному сяйві. Вони йшли далі, а зірки аркодужно товклися на небесній тверді й згасали за чорнильними горами. Подорожні навчилися добре орієнтуватись у нічному небі. Очі західної людини краще сприймають геометричні форми, ніж назви, що з’явилися у давні часи. Прив’язані до Полярної зорі, вони об’їжджали Ківш, тоді як на південному заході здіймався Оріон, схожий на великого електричного повітряного змія. Пісок блакитнів у місячному сяйві, а залізні колеса фургонів котилися серед силуетів вершників блискучими ободами, що вихляли та вертілися, наче поранені, і чимось скидалися на навігаційні прилади, витончені астролябії, а відполіровані підкови коней рухалися далі, наче застібка, спалахуючи міріадами очей, що миготіли над поверхнею пустелі. Вони бачили грози десь далеко, так далеко, що їх не було чутно, тільки безгучно спалахувала блискавка, пронизуючи наскрізь тонкий чорний хребет гори, що тріпотів, а тоді його знову засмоктувала темрява. Вони бачили, як дикі коні мчали рівниною, забиваючи копитами у ніч свої тіні і залишаючи у місячному сяйві паруватий пил, як ледь вловний натяк, що вони щойно там були.
Уночі дув вітер, і дрібний пісок скрипів на зубах. Він був усюди, в усьому, що вони їли. Вранці сонце кольору сечі затуманеним оком глянуло крізь запилюжені шибки на бляклий світ без властивостей. Коні вибивалися із сил. Загін зупинився на спочинок без дров і води, і бідолашні мустанги збилися докупи, скиглячи, як собаки.
Тієї ночі вони їхали наелектризованою і дикою місциною, де по металу кінської упряжі пробігали бляклі блакитні вогники чудернацької форми, колеса фургонів котилися вогняними ободами, а в кінських вухах і в бородах подорожніх виблискували крихітні блакитні перлини. Усю ніч на заході за опівнічними грозовими хмарами здригалася зірниця, яка з’явилася нізвідки, від чого ніч у пустелі на мить перетворювалася на синюватий день, а на обрії проступали гори, голі, чорні і помертвілі, наче взагалі не звідси, і здавалося, що насправді вони тектонічно були не з каміння, а зі страху. Грім рухався з південного заходу, і блискавка освітлювала все довкола, блакитну і мертву пустелю, потужні перекати лунали звідусіль, вирвані із суцільної пітьми, наче якесь царство демонів або країна перевертнів, від яких, коли настане день, не лишиться ані сліду, ані диму, ані руїн — нічого, як від кошмарного сну.
Вони зупинилися в темряві, щоб коні відпочили, і дехто склав зброю у фургони, боячись, що та може притягнути блискавку, а один чоловік на ім’я Гейворд почав молитися про дощ.
Він молився: Боже Всемогутній, якщо це не надто всупереч Твоєму вічному промислу, чи не міг би Ти послати нам дощик?
Ще молися, закричав хтось, і він упав навколішки і заволав, перекрикуючи грім і вітер: Господи, ми повсихали тут, як в’ялене м’ясо. Дай лише кілька крапель для цих подорожніх у прерії, що так далеко від дому.
Амінь, сказали вони і, зібравши коней, рушили далі. Упродовж години вітер почав холонути, і краплі дощу завбільшки з картеч посипалися на них з буремної темряви. Запахло мокрим камінням, солодким ароматом мокрих коней і мокрої шкіри. Вони поїхали далі.
Наступного дня була спека, і вони їхали виснаженими кіньми з порожніми бочками для води, а ввечері ці обранці долі, обшарпані і білі від пилу, наче озброєний верховий загін мірошників, що заблукав через власну недоумкуватість, виїхали з пустелі крізь вузький прохід між низькими кам’янистими пагорбами і спустилися до самотньої хакалі, грубої валькованої халупи з якоюсь подобою стайні й коралю.
Паркан з кісток був за огорожу цієї невеликої запорошеної ділянки землі, і, здавалося, над усім краєвидом тут панувала смерть. Дивна огорожа, за якою жодних ознак життя, відполірована піском і вітром, вибілена сонцем і потріскана, як стара порцеляна, у сухих брунатних щербинках від негоди. Хвилясті тіні вершників під брязкіт упряжі промайнули по сухій бурій землі, а потім і по глиняному фасаду халупи, а коні затремтіли, почувши воду. Капітан підняв руку, і сержант наказав двом воякам злізти з коней і зі зброєю оглянути халупу. Вони відкинули заслін із сириці й увійшли. А за кілька хвилин вийшли.