Спроул кивнув. Я пішов у похід підправити здоров’я.
Малюк поглянув на нього. Похитав головою, підвівся і пішов через площу до церкви. На старих різьблених дерев’яних кронштейнах сиділи стерв’ятники, малюк підняв камінець і жбурнув у них, але вони навіть не поворухнулися.
Тіні на площі видовжилися, і пересохлими глиняними вулицями закрутився пил. Найвищі точки дахів обсіли стерв’ятники, розпростерши крила, наче маленькі чорні єпископи під час проповіді. Малюк повернувся до лави, поставив на неї одну ногу і зіперся на коліно. Спроул сидів, як і раніше, притуливши руку до тіла.
От сука, замучила вже, сказав він.
Малюк сплюнув і поглянув на продовження вулиці. Краще було б нам переночувати тут.
Думаєш, усе буде гаразд?
А чому ні?
А якщо індіанці вирішать повернутися?
А навіщо їм повертатися?
А якщо повернуться?
Не повернуться.
Спроул колисав руку.
Шкода, що ти без ножа, сказав малюк.
Шкода, що ти теж.
М’яса вистачає, був би ніж.
Я не хочу їсти.
Думаю, треба обшукати ці халупи, глянути, що там є.
Починай.
Треба знайти, де переночувати.
Спроул позирнув на нього. Я нікудой не піду, сказав він.
Добре, роби, як хочеш.
Спроул закашлявся і сплюнув. Так і зроблю, відповів він.
Малюк обернувся і пішов собі вулицею.
Пройми дверей були низькі, і, ступаючи на долівку в прохолодних кімнатах, він мав нахилятися, щоб не забити голову об балкові склепіння. З меблів — тільки солом’яні матраци та деінде дерев’яні скриньки для харчів. Він обходив хату за хатою. В одній кімнаті надибав почорнілий кістяк ткацького верстата, що й досі жеврів. В іншій — чоловіка з натягнутою обвугленою плоттю і запеченими очними яблуками. У валькованій стіні була ніша з фігурками святих у ляльковій одежині з грубо вирізаними яскраво розмальованими дерев’яними обличчями. На стіні — ілюстрація зі старого журналу, маленьке зображення королеви та ворожильна карта, четвірка кубків. Кілька низок сушеного перцю та декілька гарбузів. Пляшка з травою. Надворі голе земляне подвір’я, огороджене колючою фук’єрією, і завалена кругла глиняна піч, у якій на сонці тремтіло чорне кальє.
Він знайшов глиняний глечик з бобами і сухі тортильї, відніс їх до хати в кінці вулиці, де ще жевріли на підлозі дошки даху, розігрів їжу на золі і поїв, сидячи навпочіпки, наче дезертир, що мародерить на руїнах полишеного міста.
Повернувшись на площу, малюк побачив, що Спроула немає. На всьому лежали тіні. Він перейшов на той бік площі, піднявся кам’яними сходами до церковних дверей і увійшов. Спроул стояв у притворі. Сонячні промені довгими підпірками падали з високих вікон на західній стіні. На кам’яній підлозі не було жодної лави, натомість вона була завалена скальпованими, голими, напівз’їденими тілами — близько сорока душ, що забарикадувалися від язичників у цій Божій оселі. Дикуни прорубали в даху отвори і перестріляли їх згори, і вся підлога була всипана уламками стріл, що їх висмикували з тіл, щоб зняти одяг. Вівтарі поперевертали, скинію пограбували, а великого сплячого Бога мексиканців вигнали з його золотої чаші. Рами з по-простацьки намальованими святими на стінах висіли перехняблені, наче після землетрусу, а скляні мари з мертвим Христом валялися розбиті на підлозі вівтаря.
Убиті лежали у величезній калюжі власної крові їхнього спільного причастя. Вона застигла і нагадувала такий собі пудинг, помережений вовчими і собачими слідами, а по краях засохла і потріскалася, наче бургундська кераміка. Кров розлилася на підлозі темними язиками, кров позаливала плити, витекла у вестибюль, де камінь був стертий ногами вірян і їхніх батьків до них, знайшла собі шлях до сходів і крапала зі сходинок серед темно-червоних слідів падальників.
Спроул обернувся і позирнув на малюка, наче той міг прочитати його думки, але малюк просто похитав головою. Мухи вилізали на голі і безволосі черепи мертвих, мухи повзали їхніми зморщеними очними яблуками.
Ходімо, сказав малюк.
В останніх проміннях дня вони перетнули площу і пішли вузькою вуличкою. У дверях одного будинку лежала мертва дитина, на якій засіли два стерв’ятники. Спроул шугонув їх здоровою рукою, вони зашипіли, незграбно залопотіли крилами, але не відлетіли.
На світанні, коли вовки вислизали з дверей будівель і розчинялися у вуличному тумані, вони вийшли з селища. Попрямували дорогою на південний захід, звідки прийшли дикуни. Невеликий піщаний струмок, тополі і три білі кози. Вони перейшли його вбрід там, де лежали мертві жінки поруч з білизною.
Вони пленталися весь день, а під їхніми ногами димів шлак terra damnata[41], час від часу їм траплялися роздуті тіла мертвих мулів і коней. Під вечір у них закінчилися запаси води. Вони поснули на піску і прокинулися у темряві від ранішнього холоду, а тоді знову рушили й ішли по всіяній золою землі, аж поки мало не знепритомніли. Опівдні вони натрапили на бідку, що перекинулася на дишель, великі колеса, вирубані з кругляків тополиного стовбура, кріпилися до осі шипами. Вони залізли під неї і проспали там до темряви, а тоді пішли далі.