Шкірка місяця, що висіла на небі весь день, щезла, і вони йшли пустелею, орієнтуючись за зорями: крихітні Плеяди були просто над головою, а Велика Ведмедиця блукала в горах на півночі.
Рука смердить, сказав Спроул.
Що?
Рука, кажу, смердить.
Хочеш, я подивлюся?
Нащо? Ти нічим не зарадиш.
Гаразд. Роби, як хочеш.
Так і роблю, сказав Спроул.
Вони пішли далі. Двічі за ніч вони чули, як у кущах шаруділи маленькі степові гадюки, що їх налякало. На світанку вони вже дерлися серед глинистих сланців і твердих скельних порід під стіною темної монокліналі[42], де башточки скидалися на базальтових пророків, проминули вони і невеличкі придорожні дерев’яні хрести, що стирчали з кам’яної піраміди там, де мандрівники зустріли свою смерть. Стежка звивалася поміж пагорбів, і вони, засмаглі до чорноти, виснажені й знедолені, силкувалися подолати ті зигзаги, а в кутиках їхніх запалених очей миготіли барвисті примари. Вони продиралися крізь заріст фук’єрії й опунції, де камінь тремтів і розмаювався на сонці, самий камінь, ані краплі води, та піщана стежка, і вони щосили видивлялися щось зелене, що свідчило б про воду десь поблизу, але води не було. Вони поїли руками пінолі[43] з торби і пішли далі. Крізь полуденну спеку у сутінки, де ящірки лежать, притулившись шкіряними підборіддями до прохолодних скель і відгородившись від світу тонкими усмішками й очима, вузькими, як прожилка у гальці.
Коли сонце сідало, вони вийшли на гірський гребінь, звідки було видно на багато кілометрів. Унизу лежало чимале озеро, а за ним далеко-далеко синіли гори, які, здавалося, стояли на його нерухомому дзеркалі, угорі ширяв силует яструба, дерева мерехтіли від спеки, і десь на обрії виразно біліло місто на тлі блакитних тінистих пагорбів. Вони присіли і почали спостерігати. Бачили, як сонце впало за зазублений край землі на заході, як спалахнуло з-за гір, і бачили, як потемніла озерна гладінь, і на ній розчинилися обриси міста. Вони поснули серед скель, горілиць, як мерці, а вранці, коли підвелися, уже не було ні міста, ні дерев, ні озера, сама безплідна курна рівнина.
Спроул застогнав і завалився на каміння. Малюк подивився на нього. Нижня губа в пухирях, а рука під розідраною сорочкою розпухла ще сильніше, і щось огидне сочилося крізь потемнілі плями крові. Малюк відвернувся і задивився на долину.
Отама їде хтось, сказав він.
Спроул не відповів. Малюк позирнув на нього. Я не брешу.
Індіанці, сказав Спроул. Вони?
Не знаю. Надто далеко.
Що робитимеш?
Не знаю.
Що сталося з озером?
Не можу сказати.
Ми обоє його бачили.
Люди бачать те, що хочуть бачити.
Тоді чому я не бачу його зараз? А я до біса хочу.
Малюк знову задивився на рівнину під ними.
І що, коли то індіанці? запитав Спроул.
Дуже схоже на те.
Де ми заховаємося?
Малюк сухо сплюнув і витер губи тильним боком долоні. З-під каменя вибігла ящірка і припала на своїх коротеньких вигнутих ліктиках до землі перед м’ячиком піни, злизала його насухо і знову забігла під камінь, лишивши на піску ледве вловну пляму, яка майже миттю щезла.
Вони чекали весь день. Малюк зробив вилазку в каньйони в пошуках води, але марно. Жодного руху в цій пустці-чистилищі, окрім кружляння м’ясоїдних птахів. Десь опівдні вони побачили під собою на зигзагах стежки, що вела нагору, загін вершників. То були мексиканці.
Спроул сидів, випроставши ноги. А я ще переймався, чи протягнуть мої чоботи довше за мене. Він звів погляд на малюка. Чого чекаєш? сказав він. Рятуйся. І махнув рукою.
Вони лежали у вузькій тіні під виступом скелі. Малюк не відповів. За годину вони почули сухе дряпання копит по камінню і дзенькіт упряжі. Перший кінь, який об’їхав гострий виступ скелі і пройшов крізь прохід, був великий гнідий мерин капітана з його сідлом, але в ньому не було самого капітана. Утікачі стали край дороги. Засмаглі та змарнілі вершники виїздили, освітлені сонцем, вони трималися в сідлі так, наче зовсім нічого не важили. Їх було сім чи вісім. Мали капелюхи з широкими крисами та шкіряні жилетки, а поперек лук тримали escopetas[44], порівнявшись з ними, ватажок на капітанському коні кивнув їм із серйозним виглядом і торкнувся капелюха, і загін поїхав далі.