Спроул і малюк дивилися їм услід. Нарешті малюк озвався до них, а Спроул незграбно побіг за кіньми.
Вершники почали завалюватися наперед, Їх хитало, наче п’яниць. Голови ліниво хилилися. Їхній регіт покотився луною серед скель, вони повернули своїх коней і зупинили їх, роздивляючись подорожніх, задоволено вишкірившись.
Oué quiere?[45] вигукнув ватажок.
Вершники гиготіли і ляпали одне одного по спині. Вони трохи приспішили коней, ті зробили кілька кроків уперед і почали безцільно кружляти. Ватажок звернувся до подорожніх.
Buscan a los indios?[46]
Після цих слів кілька вершників спішилися, почали обійматися і, не соромлячись того, заридали. Ватажок подивився на них і посміхнувся, виставивши білі й міцні, як у коняки, зуби.
Божевільні, промовив Спроул. Вони божевільні.
Малюк звів очі на ватажка. Даш води? запитав він.
Ватажок дещо отямився, і його обличчя видовжилося. Води? перепитав він.
У нас нема води, сказав Спроул.
Але ж, друже, як ні? Тут же дуже сухо.
Не обертаючись, він простягнув руку за спину, і хтось з вершників передав йому шкіряну флягу. Він потряс нею і передав малюку. Той відкрив затичку, зробив кілька ковтків, зупинився, хапаючи повітря, і знову припав до горлечка. Ватажок нахилився і постукав по фляжці. Basta[47], сказав він.
Малюк і далі пив великими ковтками. Він не помітив, як потемнішало обличчя ватажка. Той звільнив зі стремена одну ногу і вибив нею фляжку просто з долонь малюка, який на мить збентежено закляк, тримаючи руки наче в німому благанні, фляга підлетіла у повітря, обернулася кілька разів, виблискуючи на сонці кульками води, і заторохтіла по камінню. Спроул навкарачки кинувся за нею, підхопив, щоб не витікала вода і почав пити, поглядаючи через край. Вершник і малюк витріщилися один на одного. Спроул відняв фляжку від рота, задихаючись і кашляючи.
Малюк по камінню попрямував до Спроула й узяв у того флягу. Ватажок, ударивши коня колінами, змусив того підійти до малюка, витягнув з-під ноги шаблю і, нахилившись уперед, завів лезо під ремінець фляги, а потім підняв шаблю. Вістря застигло за кілька сантиметрів від обличчя малюка, а ремінець звисав з кінця леза. Малюк завмер, вершник спокійно підняв флягу з його рук і дозволив їй зіслизнути лезом так, що фляга опинилася в нього. Він обернувся до товаришів і всміхнувся, і ті знову почали тюкати і гамселити один одного, як мавпи.
Він підкинув затичку, що звисала на мотузці, і долонею увігнав її в отвір. Кинув флягу вершнику позаду і знову позирнув на подорожніх. Чому не ховатися? запитав він.
Від тебе?
Від я.
Нас мучила спрага.
Дуже мучила. Еге?
Вони не відповіли. Він легенько барабанив гранню шаблі по передній луці сідла і, здається, підбирав слова. Потім трохи нахилився до них. Коли вівці заблукати в горах, сказав він. Вони плачуть. Іноді приходити мати. Іноді вовк. Він усміхнувся до них і увігнав шаблю туди, де вона і була раніше, розвернув коня й помчав швидкою риссю повз коней, що стояли позаду, а чоловіки поплигали в сідла, щоб його наздоганяти, і незабаром щезли з поля зору.
Спроул сидів непорушно. Малюк подивився на нього, але Спроул відвів погляд. Його поранили у ворожій країні, далеко від дому, і хоча його очі увібрали в себе чужорідне каміння, душу його поглинула куди більша порожнина.
Вони почали сходити з гори, переступаючи через кругляки, витягнувши перед собою руки, і їхні тіні, спотворені нерівністю місцевості, скидалися на якихось істот, що шукають власні форми. У сутінках вони спустилися на саме дно долини і пішли по блакитній прохолодній землі на захід, де устромленим догори дриґом зазубленим шифером височіло пасмо гір, а вітер, що вискочив нізвідкіля, пригинав до землі й викручував сухостій.
Вони йшли далі і далі у темряві, спали, як собаки, на піску, і поки вони так спали, щось чорне випурхнуло з ночі й усілося на груди Спроулу. Істота пересувалася, намагаючись утримати рівновагу і чіпляючись за його тіло шкіряними крильцями, натягнутими на тонкі кістки пальців. Зморщений, як у мопса, писок, малий і злісний, голі губи, вигнуті у жахливій посмішці, й ікла, блідо-блакитні у світлі зірок. Істота припала до Спроула. Зробивши два вузькі надрізи, склала крила і почала пити його кров.
Вийшло не дуже ніжно. Спроул прокинувся і змахнув рукою. Він заверещав, від чого кажан-вампір забив крилами і знову всівся йому на груди, випростався і зашипів на Спроула, клацаючи зубами.