Малюк підхопився, замахнувся каменюкою, та кажан кинувся геть і розчинився у темряві. Спроул щось істерично белькотів, тримаючись руками за шию, а побачивши малюка, що стояв над ним, простягнув до нього скривавлені пальці, наче звинувачуючи, а потім, ляснувши долонями, затулив вуха, здається, щоб не чути власного виття, такого лютого й болісного, що воно, мабуть, заповнило б будь-яку цезуру в пульсації світу. Але малюк лише сплюнув у темряву, що пролягла між ними. Бачив я таких, як ти, сказав він. У вас якщо щось не так, так одразу в усьому.
Вранці вони перейшли через висохлий струмок, і малюк обійшов його у пошуках водойми або ями, але марно. Вибравши у річищі заглибину, він почав рити пісок якоюсь кісткою, і десь через пів метра пісок став вологим, а трохи глибше борозни від його пальців почали повільно заповнюватися водою. Він скинув сорочку, запхав її у пісок і дивився, як вона темнішає, як поступово вода підіймається складками одежі, доки, на його думку, її не назбиралося десь із чашку, тоді малюк опустив у копанку голову і напився. Потім сів і спостерігав, як вода набирається знову. Це повторювалося десь з годину. Тоді він одягнув сорочку і пішов річищем назад.
Спроул не захотів знімати сорочку. Він намагався всмоктати воду, але набрав повний рот піску.
Може, даси мені свою сорочку? запитав він.
Малюк сидів навпочіпки на висохлому кам’янистому дні. Смокчи власну сорочку, відповів він.
Спроул потягнув сорочку через голову. Вона пристала до шкіри, і з-під неї виступив жовтий гній. Його рука роздулася до розміру стегна, стала неймовірно бридкого кольору, а у відкритій рані кишіли дрібні черви. Він запхав сорочку в яму, нахилився і напився.
Опівдні вони підійшли до перехрестя, якщо його можна так назвати. Ледве помітний слід від фургона йшов з півночі, перетинаючи їхню стежку, а далі прямував на південь. Вони зупинилися, роздивляючись навкруги у цій порожнечі у пошуках бодай найменшого натяку, куди іти далі. Спроул усівся там, де сліди перетнулися, і позирнув на малюка з глибоких западин у черепі, де засіли його очі. Він сказав, що не підніметься.
Отама озеро, сказав малюк.
Спроул навіть не глянув.
Воно мерехтіло вдалечині. Його береги побіліли від солі. Малюк пильно дивився то на озеро, то на дороги. Незабаром кивнув на південь. Думаю, цією їздять найчастіше.
Чудово, сказав Спроул. Тоді йди.
Як хочеш.
Спроул дивився йому вслід. Невдовзі підвівся і пішов за ним.
Пройшовши кілометри зо три, вони зупинилися перепочити, і Спроул сів, випроставши ноги і поклавши на коліна руки, а малюк присів навпочіпки трохи осторонь. Із запаленими очима, бородаті, брудні й обірвані.
Тобі не здається, що то грім? запитав Спроул.
Малюк підвів голову.
Слухай.
Малюк поглянув на небо, без жодної хмаринки, блідо-блакитне, за винятком сонця, що палало білою дірою.
Я чую його через землю, сказав Спроул.
Ніде нічого.
Слухай.
Малюк підвівся і роззирнувся. На північ рухалася хмаринка пилу. Він придивився. Вона не підіймалася і не відлітала.
То була бідка, яка незграбно торохтіла рівниною, і тягнув її маленький мул. Погонич, мабуть, заснув. Побачивши втікачів на своєму шляху, він пригальмував мула і почав розвертатися, і це йому таки вдалося, але малюк уже схопив недоуздок із сириці й, натягнувши його, зупинив тварину. Тут і Спроул пришкутильгав. Позаду з фургона визирнуло двійко дітлахів. Такі бліді від пилу, із таким білим волоссям і виснаженими обличчями, що вони скидалися на зіщулених гномиків. Побачивши перед собою малюка, погонич відскочив, а жінка поруч із ним пронизливо зацвірінчала, тицяючи у небосхил то в один бік, то в протилежний, але малюк підтягнувся і заліз у візок, а за ним і Спроул, після чого вони вмостилися на дошках, витріщившись на розпечену парусину над головою, а двійко голопуцьків забилося у куток і стріляло звідти чорними, як у мишенят, очима, фургон знову повернув на південь і з грюкотом і дзенькотом зірвався з місця.
З опори дуги на шворці звисав глиняний глечик з водою, малюк зняв його, напився і передав Спроулу. Потім знову взяв і допив залишки. Вони лежали на дні фургона серед старих шкур і просипаної солі і незабаром поснули.
У місто вони в’їхали вже в сутемряві. Прокинулися від того, що фургон перестало хитати. Малюк підвівся і визирнув. Глиняні вулиці освітлені зірками. Фургон стояв порожній. Мул посапував і бив копитом. Невдовзі з тіней виник погонич і завів мула провулком на подвір’я, там змусив мула задкувати, доки фургон не став уздовж стіни, тоді випріг тварину і кудись відвів.