Їм наказують злізти з мулів і проганяють пішки крізь натовп, потім ведуть униз старими кам’яними сходами через зітертий, як змилок, поріг, крізь залізну хвіртку у прохолодний кам’яний льох, який давно перетворився на в’язницю, і вони займають своє місце серед привидів давніх мучеників і патріотів, а хвіртка, клацнувши, закляпується за ними.
Коли їхні очі призвичаїлися до темряви, вони помітили фігури, які припали до стіни. Хтось ворушився на сінниках, наче там потурбували мишаче гніздо. Неголосний храп. З вулиці торохтіли фургони і глухо цокотіли копита, і крізь камінь долинав слабкий дзенькіт молотків з майстерні коваля в іншому кутку темниці. Малюк роздивився. На кам’яній підлозі у калюжах брудного жиру деінде плавали почорнілі залишки ґнота від свічок, а зі стін звисали нитки засохлого харкотиння. Там, куди потрапляло світло, кілька вишкрябаних імен. Він присів навпочіпки і потер очі. Хтось у самому спідньому пройшов повз нього до параші, що була посеред підвалу, і помочився. Потім обернувся і пішов назад. Високий чоловік з довгим до плечей волоссям. Прочовгавши по соломі, він зупинився, вдивляючись у малюка. Не впізнаєш мене, га? запитав він.
Малюк сплюнув і, примружившись, глянув на нього. Упізнаю, сказав він. Я твою шкуру впізнаю навіть на чинбарні.
VI
На вулицях — Міднозубий — Los heréticos[56] — Ветеран останньої війни — Мієр — Доніфан — Поховання липанів — Золотошукачі — Мисливці за скальпами — Суддя — Звільнення з в’язниці — Et de ceo se mettent en le pays[57].
Коли розвиднілося, чоловіки попідводилися із сіна, повсідалися і байдуже оглянули новоприбулих. Вони були напівголі, цикали, гундосили, ворочалися і чухали себе, як мавпи. Скупе світло окреслило у напівтемряві віконце високо під стелею, а ранній вуличний торгаш уже сповіщав криками, які в нього товари.
На сніданок їм дали по мисці холодної пінолі, потім закували в кайдани і під дзвін ланцюгів повели смердючу ватагу на вулицю. Упродовж дня за ними наглядав золотозубий збоченець з канчуком із сириці, він знущався з в’язнів, змушуючи навколішках збирати в канавах брудоту. Під колесами візків торгашів, під ногами жебраків, тягаючи за собою торби з покидьками. Опівдні вони всілися у тіні попід стіною і пообідали, спостерігаючи, як неподалік склеїлися дві собаки, які робили то крок убік, то крок уперед.
І як тобі життя у місті? запитав Тоудвайн.
Та поки воно і ламаного гроша не варте.
А я все жду, коли ми притремося, та все ніяк.
Вони крадькома спостерігали за наглядачем, який вештався поруч, заклавши за спину руки і насунувши на очі кашкет. Малюк сплюнув.
Я його першим зобачив, сказав Тоудвайн.
Кого зобачив?
Сам знаєш кого. Отого Міднозубого.
Малюк позирнув услід постаті, що походжала неподалік.
Найбільше переймаюся тим, щоб з ним нічого не сталося. Щодня молюся Господу, щоб оберігав його.
Як думаєш вибиратися з цієї сраки, у яку встряв?
Виберемося. Це тобі не cárcel[58].
Що таке cárcel?
Виправний будинок штату. Там є старожили, що потрапили туди ще в двадцятих.
Малюк дивився на собак.
Незабаром охоронець повернувся, по дорозі буцаючи п’яти тих, хто поснув. Той, що молодший, тримав escopeta напоготові, наче ці заковані й обірвані злочинці могли вчинити якийсь там заколот. Vamonos, vamonos[59], вигукував він. В’язні підвелися і почовгали на осоння. Залунав дзвіночок, і вулицею заторохтів екіпаж. Вони стали на узбіччі й поскидали головні убори. Попереду йшов прапороносець із дзвіночком, а за ним екіпаж. З намальованим збоку оком, запряжений чотирма мулами, він проводжав когось в останню путь. Позаду накульгував товстий священник з образом. Охоронці пробіглися серед в’язнів, зриваючи капелюхи з новачків і пхаючи убори тим у безбожні руки.
Коли екіпаж проїхав, вони наділи капелюхи і рушили далі. Собаки стояли хвіст до хвоста. Трохи поодаль сиділи ще дві собаки, і шкіра звисала з їхніх кістлявих боків, просто собачі скелети, обтягнуті витертими шкурами, вони спостерігали спочатку за спарованими псами, а потім — за в’язнями, які віддалялися вулицею під дзвін кайданів. Усі фігури злегка мерехтіли від спеки, ці форми життя, як дуже зменшені дива. Груба подібність, що постала з чуток, коли самі речі вже стерлися з пам’яті.
57
«А в цьому питанні вони покладаються на країну»