Преподобний припинив служіння. У наметі зависла тиша. Усі дивилися на здорованя. Той поправив капелюх і рушив до амвона з дощатих ящиків, за яким стояв преподобний, а звідти звернувся до його пастви. У нього було спокійне і дивовижно дитяче обличчя. Малі руки. Він простягнув їх перед собою.
Пані і панове, вважаю своїм обов’язком повідомити вам, що цей чоловік, який видає себе за проповідника, є самозванцем. Він не має жодних паперів, що підтверджують його право на служіння, від жодної з церков, офіційної чи тимчасової. Він аж ніяк не відповідає посаді, яку незаконно обійняв, завчивши напам’ять лише кілька уривків зі Святої Книги, щоб надати своєму шахрайському служінню вигляду благочестя, яке в душі сам зневажає. Насправді ж пан, що стоїть перед вами, видаючи себе за слугу Божого, не лише цілковито неписьменний, а ще й розшукується владою штатів Теннессі, Кентукі, Міссісіпі й Арканзас.
О Господи, скрикнув преподобний. Брехня, брехня! Він почав щось гарячково читати з розгорнутої Біблії.
В останньому з-поміж розмаїтих звинувачень фігурує дівчинка одинадцяти років — я наголошую, одинадцяти, — яка довірливо прийшла до нього, і з якою його заскочили під час насильницьких дій, одягненим, між іншим, у сутану.
З натовпу почувся стогін. Жінка впала навколішки.
Це він, скрикнув преподобний, схлипуючи. Це він. Диявол. Ось він перед вами.
На гілляку гівнюка, вигукнув бридкий громило із задніх рядів.
Ще не минуло трьох тижнів, як його вигнали з Форт-Сміта в Арканзасі за злягання з козою. Так, пані, вам не почулося. Із козою.
Побий мене грім, якщо я не пристрелю цього сучого сина, промовив, підвівшись, чоловік біля дальньої стінки, витягнув з чобота пістолет, прицілився і натиснув на гачок.
Молодий погонич миттю вихопив з-під одягу ніж, розпоров намет і вискочив під дощ. Малюк вистрибнув за ним. Зігнувшись, вони побігли по багнюці до заїзду. В наметі тепер уже всі стріляли у всіх, і крізь десяток розрізів у парусині люди сипонули надвір: жінки верещали, хтось зашпортався, когось затовкли у багнюку. Малюк із приятелем добігли до галереї заїзду, витерли воду, що заливала очі, і обернулися. Спостерігали, як на їхніх очах намет почав розгойдуватися і випинатися, а тоді, як велетенська поранена медуза, повільно осів, тріпочучи над землею розідраною парусиною стін і подертими відтяжками.
Увійшовши до бару, вони помітили, що голомозий уже був там. На відполірованій деревині перед ним лежали два капелюхи і дві жмені монет. Він підняв склянку, але не на знак привітання. Вони підійшли до шинкваса і замовили віскі, малюк поклав перед барменом гроші, але той відсунув їх великим пальцем і кивнув у бік велетня.
Коштом судді, сказав він.
Вони випили. Погонич поставив склянку і поглянув на малюка, чи принаймні так здалося, бо щодо його погляду не можна бути певним. Малюк ковзнув очима по шинквасу туди, де стояв суддя. Шинквас був такий високий, що не кожен міг зіпертися на нього ліктями, але судді він доходив хіба до пояса, і він стояв, поклавши на деревину руки долонями вниз, трохи нахилившись уперед, наче збирався знову виголосити промову. Поступово в дверях скупчувалися, лаючись, чоловіки, вимащені кров’ю і багном. Вони зібралися навколо судді. Загін був готовий вирушити слідом за втікачем-проповідником.
Суддя, де ви надибали такі докази на цього нікчему?
Докази? перепитав суддя.
Коли ви були у Форт-Сміті?
Форт-Сміті?
Звідки ви його так добре знаєте, що знаєте про нього таке?
Ви про преподобного Ґріна?
Так, сер. Як я розумію, ви до нас з Форт-Сміта прибули.
Я ніколи в житті не був у Форт-Сміті. Сумніваюся, що і він там бував.
Вони перезирнулися.
Де ж тоді ваші шляхи перетнулися?
Я ніколи того чоловіка до сьогодні не бачив. Навіть не чув про нього.
Він підняв склянку і випив.
У кімнаті зависла дивна тиша. Чоловіки скидалися на фігури з багнюки. Нарешті один зареготав. Потім інший. Невдовзі реготав увесь бар. Хтось замовив судді випивку.
Коли він познайомився з Тоудвайном, дощило вже шістнадцятий день, і дощ ніяк не вщухав. Він і досі лишався жити в одному салуні, де пропив усі гроші, окрім двох доларів. Погонич уже з’їхав, і кімната була зовсім порожня. Крізь відчинені двері можна було спостерігати, як падає дощ на нежилу ділянку за заїздом. Він вихилив склянку і вийшов. По кинутих через багнюку дошках він ішов у тьмяній смузі світла від прочинених дверей оббитого дошками нужника в кінці ділянки. Звідти вийшов інший чоловік, і вони зустрілися десь на середині вузьких дощок. Чоловіка перед ним трохи хитало. Вимоклі криси капелюха звисали йому на плечі, окрім переду, підколотого до тулії. У руці розгойдувалася пляшка. Краще забирайся з дороги, сказав він.